У своїй діяльності правоохоронці застосовують технічні засоби для документування протиправних дій. На жаль, спроби громадян проводити подібну фіксацію (на відео-, фото-чи аудіопристрої), дій працівників міліції, з метою захисту своїх прав і свобод, або ж громадського моніторингу (журналістських розслідувань), дуже часто викликають категоричні заперечення, і, навіть інколи, агресивні реакції з боку міліціонерів, з можливим нанесенням шкоди здоров’ю і матеріальні збитки (у вигляді розбитої апаратури).

Прикладом стала ситуація побиття правоохоронцями журналіста Костянтина Реуцького, коли той 29 січня 2015 року повертався із зони АТО. Разом із ним були журналісти Анастасія Станко (hromadske.tv) і Павло Пеньонжек (польське видавництво “Критика Політична”). На посту ДАІ «Пісочин», поблизу Харкова, їх зупинили правоохоронці для перевірки документів. Коли Костянтин дістав з сумки камеру GoPro, силовики, за словами Станко, почали забирати її, заламуючи руки Реуцькому, а потім почали його бити.

Такі дії з боку міліціонерів викликають обурення, оскільки суперечать міжнародним і національним принципам щодо прозорості, гласності, відкритості діяльності правоохоронних органів. Фіксувати дії працівників міліції за допомогою відео -, фото -, аудіопристроїв має право не тільки журналіст, а будь-який громадянин України. Варто зазначити, що є виключення, коли обмежується право збирати інформацію, проте це не в даній ситуації.

 

Правове обґрунтування

За своєю правовою природою проведення громадянами, чи журналістами аудіо -, фото – та відеофіксації дій працівників міліції є фактично  збиранням і одержанням інформації про діяльність органів державної влади, їх окремих посадових осіб при виконанні покладених на них обов’язків.

Правовідносини пов’язані зі збиранням інформації регулюються положеннями частини 1 статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів».[1] Загальна Декларація прав людини 1948 року в статті 19 закріплює «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».[2]

Стаття 34 Конституції України передбачає, що «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір»[3].

Статтю 302 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.[4] А якщо Ви журналіст, то – статтею 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – журналіст має право відкрито проводити запис, зокрема із застосуванням будь-яких технічних засобів.[5]

      Статтями 7, 9, 24, 25, 43 Закону України «Про інформацію»[6] визначено, що:

• ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм та джерел одержання інформації;
• основними видами  інформаційної  діяльності  є  створення, збирання,  одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації;
• умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування   журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику тягне за собою відповідальність згідно із законами України;
• під час виконання  професійних  обов’язків  журналіст  має право здійснювати письмові, аудіо – та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів,  за винятком випадків,  передбачених законом.

Крім того, право на доступ до інформації закріплено в Законі України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»[7] та Законі України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними  органами держави»[8]

У Кримінальному кодексі України[9] статтею 171 передбачена кримінальна відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування   журналіста за виконання професійних обов’язків.

 

Діяльність міліції є гласною

 Статтею 3 Закону України «Про міліцію» визначено, що діяльність міліції є гласною.[10]  З огляду на конкретну ситуацію, і, на жаль, в більшості випадків фіксація дій правоохоронців (зокрема, незаконних) розглядається ними як втручання в їхнє приватне життя, або перешкоджання виконанню службових обов’язків. Проте, ще не всі працівники міліції усвідомили, що, по-перше, виконання службових обов’язків – це не приватне життя. Не потрібно плутати особисте і сімейне життя з публічним виконанням обов’язків. Ви не прийшли з відеокамерою до міліціонера додому. По–друге, не зрозуміло що в таких випадках працівник міліції розуміє під «перешкоджанням виконанню обов’язків», коли особа намагається зафіксувати протиправні по відношенню до себе дії службовців.

Так, в деяких випадках співробітники міліції (юридично грамотні) аргументують статтею 32 Конституції України, або статтею 11 Закону України «Про інформацію», яка не допускає збирання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Ще однин законодавчий аргумент – стаття 307 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа може бути знята на фото -, відео – або аудіо плівку також лише за особистою згодою.

На такі переконання службовців, є роз’яснення, що зазначена стаття 11 Закону «Про інформацію» забороняє збирання саме конфіденційної інформації, до якої, зокрема, відносить відомості про національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також дані про адресу, дату і місце народження. В свою чергу, стаття 307 Цивільного кодексу України чітко зазначає, що отримання згоди особи на зйомку, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференції, мітингу або на інших заходах подібного характеру, тільки допускається, але не є обов’язковою.

Крім того, Закон України «Про захист персональних даних», так і низка інших законів, що регулюють публічну сферу суспільних відносини, які спрямовані, в першу чергу, на забезпечення прозорості діяльності осіб, що займають посади, пов’язані з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Зокрема, статтею 5 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що «не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень»[11].

        Стаття 21 Закону «Про інформацію»  вказує, що «конфіденційною є інформація про  фізичну  особу,  а  також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень». Під час перебування на службі міліціонер є суб’єктом владних повноважень.

Примітка. Суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. (Стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України)[12].

 

Рішення суду з даного питання

        Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (Справа № 1-9/2012 від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012). Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:

– інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;

– збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.[13]

Пленум Верховного Суду України, Постановою від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» постановив, що конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується із Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19).

Відповідно до пункту 21 вищезгаданої Постанови, при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі – Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв’язку з цим,  межа допустимої  критики  щодо  політичного діяча  чи  іншої  публічної  особи  є  значно ширшою,  ніж окремої пересічної  особи.  Публічні  особи  неминуче відкриваються   для прискіпливого   висвітлення  їх  слів  та  вчинків  і  повинні  це усвідомлювати.[14]

 

Висновок

        Відповідно до статті 19 Конституції України «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».  Мова йде про те, що службовці зобов’язані діяти виключно на підставі Конституції і законів України. Тобто, працівник міліції кожну свою вимогу (зокрема, виключити камеру), зобов’язаний обґрунтувати спираючись на конкретну та відповідну норму закону, чи відомчого наказу. Якщо правоохоронець не може знайти відповідь, на якій підставі він обмежує конституційні права людини, тоді така вимога незаконна.

Пунктом 1 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» визначено, що міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право «вимагати від громадян і  службових  осіб,  які  порушують громадський  порядок,  припинення  правопорушень  та дій,  що перешкоджають здійсненню повноважень міліції,  виносити  на  місці усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення, а в разі  невиконання  зазначених  вимог застосовувати передбачені цим Законом заходи примусу.  Проте, з огляду на вищевикладене, проведення громадянами, чи журналістами аудіо -, фото – та відеофіксації дій працівників міліції не є порушенням громадського порядку, а реалізацією права людини на інформацію (крім випадків визначених законом).

Щодо перешкоджання міліціонеру «виконувати свої службові обов’язки», то це питання дискусійне, оскільки існує правова невизначеність у тому, що саме називати «перешкоджання діям правоохоронців». Проблема в тому, що це оціночне судження, міліція і громадяни розуміють таку ситуацію по-різному. Слід зазначити, що є Закон України  «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб».  І стаття 18 цього закону наділяє військовослужбовців державної охорони, а разом з ними і міліцію, під час проведення охоронних заходів тимчасово обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів по вулицях і дорогах, не допускати перебування громадян на об’єктах і окремих ділянках місцевості, вимагати від них перебування в конкретному місці або ж навпаки покинути певне місце. Проте, стаття 17 Закону вказує, що при цьому співробітники повинні поважати конституційні права і свободи громадян, бути зразком культури, скромності і витримки.

Ефективним шляхом вирішення проблем, існуючих у цій сфері, була б розробка та нормативне закріплення критеріїв, що визначають умови, при яких заборонено здійснювати фото – та відео – фіксацію дій правоохоронців при виконанні ними своїх службових обов’язків. Саме ці критерії мають визначити ті межі, перетинання яких може розглядатися в якості перешкоджання діяльності працівників міліції.