NB: ЕКСПЕРТНИЙ КОМЕНТАР до ситуації із запитом Департаменту протидії наркозлочинності читайте за посиланням.

20 травня Альянс громадського здоров’я на своїй фейсбук-сторінці повідомив про те, що Департамент протидії наркозлочинності Національної поліції звернувся до головного лікаря Закарпатського обласного наркологічного диспансеру з вимогою надати список осіб, які перебувають на обліку. Та чи законно це? 

Такий випадок непоодинокий. Органи правопорядку системно збирають інформацію про вразливі групи населення, не пояснюючи ні правові підставі цього, ні мети формування баз даних.

***

Дільничний лікар-нарколог відправив Наталю (ім’я змінено з етичних міркувань), яка розпочала лікування від наркотичної залежності, до відділення поліції, щоб зареєструватись як наркозалежна особа. Незважаючи на те, що жінку це обурило, вона все ж пішла у відділок, де їй довелось повідомити про себе і свою залежність. Ні лікар-нарколог, ні поліція не пояснили Наталі правових підстав такої реєстрації, ні мети отримання таких даних про неї.

Артема та Сашка (імена змінено), які перебігали дорогу у невстановленому для цього місці у одному з районів міста, зупинила патрульна поліція разом з громадською вартою. Через кілька хвилин з’ясувалась, що хлопці лікуються від наркотичної залежності — проходять замісну підтримуючу терапію в одному з наркодиспансерів. Перевірили їхні документи, чи знаходяться у розшуку (виявилось, що ні), розпитали про рід діяльності. Потім документи (посвідчення учасника замісної підтримуючої терапії з ім’ям та прізвищем) сфотографували та відзняли на відео, яке виклали в інтернеті.

***

За цими історіями стоять реальні люди з непростою долею. Вживання наркотиків стало для них випробуванням через хворобу. На тих, хто відважується на лікування, чекає непростий шлях реабілітації — багаторічне проходження замісної підтримуючої терапії (ЗПТ). Ще одним випробуванням для хворих на наркозалежність стає питання приватності та збереження таємниці про їхній діагноз — багато для кого з них дуже важливо, щоб про їхню залежність не дізналися родичі, друзі, сусіди, колеги. “Бо коли дізнаються, то виженуть з роботи, будуть показувати пальцями, обходити десятою дорогою. Наркоманом може стати будь-хто. Це страшна хвороба, позбутися залежності не так легко. Коли я звертаюсь по допомогу, то не хочу, щоб про це знали інші. Ми теж люди” — ділиться своїми міркуваннями Дмитро, учасник замісної підтримуючої терапії.

У нашій країні культура захисту права на приватність: захист персональних даних, нерозголошення лікарської таємниці тощо залишається на вкрай низькому рівні. Подекуди нехтують цим і правоохоронці. Так, відомо чимало випадків порушення прав людей, які проходять замісну терапію, працівниками старої міліції. Експерти застерігають — це системна проблема, яка перейшла у спадок до нової поліції. І справа не в “старих-нових” кадрах, а в неформальних практиках, які застосовуються “за звичкою”.

“Якщо наркозалежна особа вчасно не отримує ліків, то в неї починався абсинентний синдром (в народі – «ломка»), а це є катуванням з боку міліції. Ні міліція, ні сучасна поліція не розуміють всієї проблеми, пов’язаної із цією вразливою групою. Те саме стосується персональних даних, розголошення яких стало нормою. Поліція вважає, що суспільству буде тільки корисно знати про минуле цих людей, однак про завдану шкоду від розголошення таких даних ніхто не думає” – розказує виконавчий директор Асоціації УМДПЛ Вадим Пивоваров.

Як зазначає юрист, експерт Асоціації УМДПЛ Євген Крапивін, дії лікарів-наркологів, які відправляють своїх пацієнтів реєструватися до відділень поліції, як і дії поліції, які реєструють таких людей, є незаконними, оскільки поліція не має права формувати такі бази даних: “Закономірно постає питання — що поліція буде робити зі списком осіб, які перебувають на обліку в наркодиспансері? Ці особи не проходять по кримінальному провадженню чи по оперативно-розшуковим справам. Формування поліцією такого інформаційного ресурсу щодо невизначеного кола осіб не передбачено Законом. У дійсності проблема ще набагато глибша. Змінюється місцеве керівництво поліції, вирішують взяти під контроль всіх наркозалежних в регіоні — приходить поліцейський в диспансер і просто бере всі дані про пацієнтів. Ніхто в межах права не діє” — розповідає експерт Євген Крапивін.

Схоже на те, що Національна поліція наступає на ті самі граблі, припускаючись тих самих помилок у дотриманні права на приватність, що і її попередник — міліція. До того ж, слід пам’ятати, що відповідно до ст. 24 Закону України «Про захист персональних даних», забезпечення захисту персональних даних лягає як на володільця, так і на розпорядника. Тобто відповідальність за розголошення таких даних буде нести як поліція, так і наркодиспансер. Ще одна загроза — на місці наркодиспансерів може опинитись будь-яка установа чи організація, бази даних якої безпідставно захоче отримати поліція і, за цією ж аналогією, отримає.

Мало хто замислюється над тим, що розголошення персональних даних може негативно відобразитися на повсякденному житті такої людини, а в окремих випадках — спотворити і без того понівечену долю. У нашому суспільстві негативно ставляться до наркозалежних осіб і не відрізняють тих, хто перебуває на лікуванні. Деканат університету, дізнавшись про таку програму (ЗПТ) і минуле такого студента, намагаються його позбутися. Те саме робить роботодавець. Або родичі, які випадково дізнались про проблему, відвертаються від наркозалежної людини, ображають, психологічно тиснуть, всіма шляхами навмисно чи ненавмисно перешкоджаючи видужанню та соціалізації.

Учасники замісної терапії не єдині люди, розголошення персональних даних яких, завдає їм значної шкоди. На їхньому місці може опинитися будь-хто. То чи не краще б було, щоб сьогодні поліція направила всі свої зусилля не на формування таких баз даних, а на забезпечення гарантії зберігання персональних даних? Тим самим зробивши забезпечення дотримання права на приватність людини одним з напрямків реформи всіх свої служб.

Підготувала Тетяна Гончарук