Стаття опублікована на сайті Експертної групи “Поліція під контролем”.

“Презумпція правоти поліцейського” або “імператив презумпції правоти поліцейського” стало широко обговорюваним поняттям після відповідних заяв Міністра МВС про те, що зазначена презумпція має бути встановлена законодавчо. Однак, цей термін залишається невизначеним, і дискутуючи про необхідність його запровадження, кожен в нього вкладає свій зміст. У випадку ж аргументації Міністра МВС складається враження, що будь-яка вимога поліцейського, зокрема й примха, є обов’язковою до виконання. Але це юридично неможливо.

Презумпція правоти, яку збирається запровадити Міністерство внутрішніх справ шляхом внесення змін до Закону “Про Національну поліцію”, не є юридичним терміном, а лише теоретичною конструкцією, яка вживається у низці наукових публікацій. Натомість юридичний зміст цієї конструкції – “законні вимоги поліцейського є обов’язковими для виконання” вже закріплений у ст. 62 Закону “Про Національну поліцію”. Але там йдеться саме про обов’язок виконання виключно законних вимог поліцейського.

Тоді що збирається запровадити Міністр МВС? Поки ніхто не бачив текст законопроекту, надати остаточну оцінку законодавчим новаціям МВС неможливо. Тим не менш, у зв’язку із численними маніпуляціями та політичним піаром, який відбувається навколо цього поняття, необхідно відповісти на питання: “Що є презумпцією правоти поліцейського?”

---

Дослідивши наукові публікації та європейське законодавство, що регулює діяльність поліції, презумпцію правоти (правомірності дій) поліцейського як теоретичну конструкцію можна розглядати у двох площинах:

а) обов’язок громадян виконувати законні вимоги поліцейського та наявність відповідальності за їх невиконання (тут слід особливо наголосити на тому, що і перше, і друге вже встановлено в українському законодавстві, а саме — у ч. 2 ст. 62 ЗУ “Про Національну поліцію” та відповідних статтях Кодексу про адмін. правопорушення та Кримінального кодексу);

б) презумпція правоти (правомірності дій) працівника поліції під час оскарження правомірності його дій у суді в порівнянні із свідченнями громадянина, до якого вони були застосовані. Тобто зважаючи на професійність поліцейського, досвід роботи та високий рівень довіри з боку суспільства – його свідчення мають більш вагоме значення для суду. Однак при цьому, звісно, презумпція невинуватості та тягар доведення правоти у жодному аспекті не відміняється – саме поліцейський доводить правомірність своїх дій, і якщо це буде непереконливо, суд визнає такі дії незаконними, навіть у тому випадку, коли потерпілий не має достатньо аргументів своєї правоти.

---

У розумінні ж Міністра внутрішніх справ, не дивлячись на підміну понять, та посилання на “досвід європейських країн” (на який завжди зручно голослівно посилатись, без наведення конкретних норм з законодавства відповідних країн)скоріше за все презумпція правоти розуміється як обов’язок громадянина виконувати будь-які вимоги поліцейського незалежно від їхньої правомірності, а у випадку незгоди із ними – оскарження їх шляхом подання позову до суду. Різниця із тим станом речей, який наявний сьогодні, полягає лише в законності вимог поліцейського за замовчанням. Нижче ми наведено аргументацію щодо неможливості юридичного закріплення такого положення.

Однак, враховуючи, що 85% “старих” міліціонерів пройшли атестацію і є саме тими кадрами, через діяльність яких суспільна довіра до міліції ще рік – півтора тому сягала менше 5%, навряд чи їхні вимоги будуть завжди такими. А зважаючи назастарілий механізм розгляду справ про адміністративні правопорушення, доведення правомірності дій поліції видається вкрай складною процедурою.

---

Тепер детальніше

а)
Теоретична конструкція презумпції правоти поліцейського вже закріплена у чинному законодавстві. Мова йде про обов’язковість виконання законних вимог поліції – “Законні вимоги поліцейського є обов’язковими для виконання всіма фізичними та юридичним особами” (ч. 2 ст. 62 Закону України “Про Національну поліцію”). Підкреслимо – законні вимоги, себто правомірні.

Цю ж позицію знаходимо у В. А. Глуховері, вченого одного із відомчих університетів МВС та співавтора науково-практичного коментаря до Закону “Про Національну поліцію”[1]: “Підвищення статусу поліцейського в Україні об’єктивно виражено в широко обговорюваній так званій «презумпції правоти поліцейського», як гарантії його професійної діяльності, оскільки ст. 62 Закону України «Про Національну поліцію» безкомпромісно зобов’язує всіх фізичних та юридичних осіб виконувати його законні вимоги. Це базується на визнанні положення про те, що поліцейський є представником центрального органу виконавчої влади і діє від імені держави під час виконання ним службових обов’язків”[2]. Тобто презумпція правоти розуміється саме у значенні обов’язковості виконання тільки законних вимог поліцейського.

Також законодавством встановлена юридична відповідальність за відмову виконувати законні вимоги поліції – “Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі поліцейського” (ст. 185 КУпАП) (у випадку ж фізичного опору – ст. 342 КК). У разі невиконання вимог поліцейського складається протокол про адміністративне правопорушення та направляється до суду, якщо ж особа чинить опір – виходячи з принципів законності та співмірності застосовуються поліцейські заходи примусу, зокрема й спеціальні засоби та вогнепальна зброя.

Злісна непокора може бути вчинена у різних формах: не обов’язково фізично перешкоджати складенню протоколу або хапати за одяг поліцейського, достатньо лише відмови, “вираженої у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які виконують службові обов’язки”[3], про що свідчить судова практика. До речі, саме про поширеність такого явища, як зневага до патрульних, часто говорить сьогодні Хатія Деканоїдзе.

Ми погоджуємось з тим, що існують проблеми у диспозиції цієї статті. Однак просте посилення відповідальності або введення додаткового оцінного поняття “образа”, навряд чи змінить правозастосування.
Проблеми полягають здебільшого у низькому рівні професійної підготовки самих поліцейських, які не знають особливостей фіксації правопорушення, передбаченогост. 185 КУпАП, та складають протокол неналежним чином (найчастіше – не вказують яка саме законна вимога була висловлена поліцейським). Як наслідок – суд потім відмовляється розглядати таку справу, а поліцейський просто втрачає бажання знову складати протоколи по такій категорії справ. Патрульний – дуже часто не є юристом, він не повинен щоразу займатися кваліфікацією правопорушення, він має застосовувати аналогію, шаблони та чіткі алгоритми, яким його навчили люди, які відповідають за професійну підготовку поліції.

Підсумуємо – юридичний механізм обов’язковості виконання законних вимог поліцейського вже наявний в українському законодавстві, а також наявний порядок притягнення до адміністративної відповідальності за невиконання таких вимог. Що саме збирається додавати до цього механізму Міністр – незрозуміло. Якщо, на його думку, у нас є “поганий” закон, і він хоче зробити його “хорошим”, це ніяк не буде означати, що нові норми будуть виконуватися належним чином.
Насамперед, необхідно навчати поліцейського правовому регулюванню його діяльності, надати чіткий алгоритм дій у типових випадках тощо. Тобто у цьому випадку ми здебільшого маємо справу із професійною підготовкою поліцейського, а не законодавчого регулювання зазначених правовідносин.

Навіть у випадку запровадження, ця правова конструкція (“поліцейський завжди правий”) буде визнана неконституційною. А також призведе до ряду справ у Європейському суді з прав людини, в яких Суд винесе рішення на користь громадянина. Обов’язок виконувати будь-яку вимогу поліцейського є недолугою та небезпечною юридичною конструкцією, яка може стати причиною порушення безлічі міжнародних стандартів прав людини

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, з точки зору Конституції, не можна ввести в правове поле обов’язковість будь-якої вимоги поліцейського, адже вимога має бути визначена законом, тобто законною. У зворотньому випадку – обов’язок виконувати будь-яку вимогу поліцейського – буде визнано неконституційним. Ми не говоримо вже про те, що це очевидне звуження прав і свобод людини, яке є недопустимим відповідно до ст. 22 Конституції України.

Отже, заява Міністра МВС про те, що “імператив презумпції правоти поліцейського повинен стати соціальною нормою! Спочатку підкоряйся поліцейському – потім оскаржуй” – є доволі небезпечним для суспільства популізмом та відвертою маніпуляцією. “Імператив”, “презумпція”, “правота”, “соціальна (!) норма” – слова, які позбавлені юридичного змісту, тим не менш під їх прикриттям МВС, судячи по всьому, бажає кардинальним чином змінити деякі важливі норми Закону “Про Національну поліцію” і надмірно розширити повноваження поліцейських під час спілкування з громадянами.

Підкорятися можна тільки закону і законним вимогам представникам влади, а незаконні вимоги не є обов’язковими до виконання. Наша країна вже пройшла через це під час Євромайдану. Поліцейський не може робити те, що він хоче, а тільки те, що йому дозволяє робити закон – адже поліцейський уособлює державу під час виконання службових обов’язків.

б)
презумпція правоти працівника поліції під час оскарження правомірності його дій у суді в порівнянні із свідченнями громадянина, до якого вони були застосовані.

Таке розуміння презумпції правоти (правомірності) поліцейського є менш поширеним та його закріплення на юридичному рівні має розглядатись у кожному випадку окремо. Це теоретична конструкція, яка стосується насамперед країн із високопрофесійною поліцією, підзвітною суспільству та з високим рівнем довіри до неї з боку громадян. А також в умовах незалежної судової влади та належних юридичних механізмів розгляду справ про делікти (в нашому розумінні адміністративні або кримінальні правопорушення). Наприклад, скандинавські країни на кшталт Швеції.

Свідчення поліцейського мають більшу вагу, ніж свідчення потерпілого (позивача), оскільки поліцейський має високий професійний рівень, який дозволяє йому мінімізувати ризик незаконного застосування поліцейського заходу, має досвід роботи в типових та позаштатних ситуаціях та краще розуміє оперативну обстановку в тій чи іншій ситуації. Також поліцейський регулярно проходить професійні тести щодо доброчесності, психічної врівноваженості тощо. У нашому випадку, на жаль, це здебільшого формальні перевірки, наслідки яких ми час від часу спостерігаємо. Так само існує ефективний механізм притягнення поліцейських до дисциплінарної та кримінальної відповідальності за правопорушення, який забезпечує принцип невідворотності покарання. Аналіз судових рішень щодо українських поліцейських свідчить про зворотнє, а час, коли Державне бюро розслідувань (ДБР) запрацює належним чином настане не скоро.

Відтак, суддя більше схиляється до його правоти (правомірності його дій), аніж до свідчень особи, яка оскаржує незаконність його дій.

Однак це жодним чином не скасовує презумпцію невинуватості – загальновизнаний принцип, закріплений у міжнародному праві та національному законодавстві. Особа є невинною у вчиненні правопорушення і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Особа не повинна доводити свою винуватість, натомість держава має довести, що дії працівників поліції були законними (ч. 2 ст. 62 Конституції України). У випадку ж із гучними заявами Міністра МВС – принцип презумпції невинуватості скасовується, адже громадянин вимушений доводити свою правоту, а не працівник поліції.

Насправді, це не поодинокий випадок, коли Міністерство внутрішніх справ посягає на принцип презумпції невинуватості. Неконституційність автофіксації (правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі) ми вже аналізували і подали свої зауваження та пропозиції до проектів нормативно-правових актів КМУ, які будуть її регулювати.

---

Висновок

Презумпція правоти поліцейського наявна в українському законодавстві в тому ж розумінні, як вона вживається у законодавстві європейських країн – обов’язок виконувати законні вимоги поліцейського (ст. 62 ЗУ “Про Національну поліцію”).

Проблема із невиконанням законних вимог поліцейських здебільшого полягає не у площині права, а правозастосування – існують достатні юридичні механізми для притягнення до відповідальності за невиконання законних вимог поліцейського (ст. 185 КУпАП). Вдосконалення законодавства у цьому напрямку має відбуватись поступово та виважено, пройти обговорення у профільному комітеті та з експертними організаціями. А найголовніше – комплексні зміни, які стосуються не лише поліції, а й судів та прокуратури, до яких залишається безліч питань.

Головне питання до професійної підготовки поліції – відсутності чітких алгоритмів дій у типових та позаштатних ситуаціях, обговорення конкретних ситуацій із начальницьким складом, взаємодії напарників патруля тощо. Вирішити це можливо виключно шляхом організаційних змін у самому відомстві – належного застосування законодавства.

Удавання до розуміння презумпції правоти як обов’язку виконання будь-якої вимоги поліцейського є просто нездатністю сконструювати норми права, які б регламентували дії поліцейського у повсякденних та позаштатних ситуаціях. Так само воно є нездатністю налагодити організаційну роботу у відомстві та забезпечити належний рівень професійності працівників поліції.

Всі ці гучні заяви – “поліцейський завжди правий, розумний, завжди правий” – і стверджувати, що це змінить ситуацію на краще, є лише маніпулюванням громадською думкою, яке ми наразі спостерігаємо.

Уже декілька тижнів у Верховні Раді зареєстровані законопроекти №5110 та №5110-1, в яких запропоновано посилити відповідальність за невиконання вимог поліцейського, а також запровадити відповідальність за образу поліцейського. Перший з них ми вже проаналізували. Просте посилення відповідальності за злісну непокору законному розпорядженню чи вимозі поліцейського (ст. 185 КУпАП) або опору працівникові правоохоронного органу (ст. 342 КК) навряд чи змінить ситуацію. Якщо ж мова йде про образу – це цивільно-правові відносини (захист честі та гідності, ділової репутації тощо). Якщо до поліцейського звертаються нецензурною лайкою, показують нецензурні жести тощо – є “дрібне хуліганство” (ст. 173 КУпАП), відповідальність за яке передбачено чинним законодавством.

Отже, проблема здебільшого полягає не правовому полі, а у професійній підготовці поліцейського – організаційній роботі у конкретному відомстві, конкретних відносинах між рядовим та начальницьким складом.

Євген Крапивін,
юрист, експерт Асоціації УМДПЛ

---

[1] Науково-практичний коментар розділу IV «Повноваження поліції» та розділу V «Поліцейські заходи» Закону України «Про Національну поліцію» / Т.П. Мінка, Р.В. Миронюк, В.А. Глуховеря та ін.; за заг. ред. Т.П. Мінки. – Х. : Право, 2016. – С. 142.

[2] Глуховеря В.А. Вплив світових стандартів на сучасний статус поліцейського в Україні // Право і суспільство №2/2016. – С. 117.

[3] Справа №298/995/16-п від 20.09.2016 // http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61409895