Життя у в’язниці видається далеким і таким, що мало стосується буднів «по цей бік» паркану. Про те, як сьогодні виглядає пенітенціарна система України, що вдалося змінити за останні роки та які проблеми й досі лишаються не вирішеними, під час дискусії «Пенітенціарна система в Україні: принципи, механізм, альтернативи» розповіли Олександр Федорук, керівник програми «Права людини за ґратами» Асоціації УМДПЛ, Андрій Діденко, експерт Харківської правозахисної групи, «монітор», та Максим Буткевич, правозахисник, співкоординатор проекту «Без кордонів» .

Дискусія відбулася у рамках дискусійно-виставкового проекту «Місця несвободи» 1 липня 2017 року у Центрі візуальної культури.

Відеозапис дискусії:

Пропонуємо ознайомитися з матеріалом “Політичної критики” за результатами дискусії: 

Найперше, що має розуміти кожен про пенітенціарну систему, — це те, що люди, які відбувають покарання, мають ті самі гарантовані Конституцією права, що й інші громадяни, крім чітко описаних законом винятків. А з моменту затримання всю відповідальність за реалізацію цих прав перебирає на себе держава. Тому єдиним, хто може порушити права цих людей, також стає держава, навіть якщо порушення відбуваються руками персоналу чи інших в’язнів. «Коли громадськість у рамках створеного Національного превентивного механізму вперше почала туди заходити, то побачили дуже багато шокуючих речей. Держава, через певні суб’єктивні й об’єктивні обставини свої обов’язки часто не виконувала», — розповідає Олександр Федорук.

Основні порушення, які виявили монітори, — це жахливі умови перебування людей, зруйнована матеріально-технічна база, катастрофічна недофінансованість (на рівні 43-45% від необхідного), неналежне медичне обслуговування й погані умови праці співробітників закладів. Усе це створює передумови для конфліктів усередині спільноти та жорстокого поводження з боку адміністрації. Прикладом таких порушень може бути історія в’язня Рустема Давлєтова, з яким узяли інтерв’ю на місці ув’язнення й показали відеозапис цього інтерв’ю під час дискусії. В’язня помістили в одиночну камеру у секторі для засуджених на довічний термін, хоч сам він таким і не був. Адміністрація пояснила це негативною налаштованістю засудженого, тоді як єдиною його провиною було те, що з перших днів він почав скаржитися. В подальшому на систематичні побиття та нелюдські умови поскаржилися майже всі, хто перебував у камерах цієї колонії через дисциплінарні стягнення.

Інше порушення — це обмеження кореспонденції, головного каналу зв’язку засуджених із зовнішнім світом. «Коли ви приїжджаєте до колонії, а там немає жодних скарг — це перше, що викликає занепокоєння. Адже скарги є всюди, у будь-яких в’язницях світу», — розповідає Андрій Діденко. З цією самою проблемою доводиться стикатися, членам «Комітету солідарності», що підтримують зв’язок із українськими в’язнями в Росії — Олегом Сєнцовим та Олександром Кольченко. «Олег мало що отримує, і ми не знаємо, що доходить з того, що він відсилає», — каже Максим Буткевич, один із координаторів Комітету.

У ще більш важких умовах, як не дивно, опиняється людина, що потрапляє у слідчий ізолятор (СІЗО), де перебуває до винесення судового вироку. Парадокс полягає в тому, що юридично вона ще не вважається злочинцем, адже її вину в судовому порядку не доведено, але її утримують в умовах, значно гірших за колонію. Тоді як більшість закладів відбування покарань є гуртожитками казарменого типу з відносною свободою пересування, доступом до свіжого повітря та побачень, у СІЗО людину утримують у вузькій камері, вона майже позбавлена контактів із зовнішнім світом, а її пересування обмежене годинною прогулянкою раз на день у «прогулянковому дворику» (по суті — у великій камері з ґратами замість даху). За чинним законодавством, утримання у СІЗО не може перевищувати 12 місяців. Але попередній Кримінально-процесуальний кодекс 1963 року дозволяв тримати людей по 3–5 років.

Умови утримання в ізоляторі у свій час призвели до прийняття «Закону Савченко», який передбачав зарахування одного дня в СІЗО за 2 дні позбавлення волі. Закон викликав широкий резонанс у суспільстві, а також різко негативну реакцію в поліції, прокуратурі та юридичній спільноті, адже призводив до дострокового звільнення великої кількості засуджених, у тому числі за тяжкі злочини, не змінюючи про цьому саму систему. Після кількох невдалих спроб закон таки було скасовано 18 травня 2017 року. За цей час, за словами поліції, на свободу достроково вийшли майже 8 тисяч засуджених. Сама ж Надія Савченко у серпні 2016 року заявила, що вважає закон ідеальним, а винних у скоєнні тяжких злочинів запропонувала саджати на більші терміни.

До недавнього часу в системі слідчих ізоляторів утримували до 40 тис. людей. Однак, завдяки застосуванню альтернативних запобіжних засобів (застава, домашній арешт, електронні браслети), в останні роки цю цифру вдалося зменшити до 15 тис.

Учасники дискусії погоджуються між собою, що репресивним спадком радянської правової системи є стаття 391 Кримінально кодексу. За цією статтею, в’язень може додатково отримати до 3 років позбавлення волі за дисциплінарні стягнення, накладені адміністрацією колонії. Не дивно, що ця норма стала потужним інструментом впливу на засуджених. А в інших країнах колишнього СРСР, таких як Узбекистан чи Білорусь, її активно використовують для тиску на ув’язнених за політичні переконання. На жаль, за словами правозахисників, скасування цієї статті не варто очікувати найближчим часом. Більше того, попри задекларовану підтримку гуманізації системи, Міністерство юстиції запропонувало нову статтю — 391-1, що вводить кримінальну відповідальність для осіб, які передають засудженим заборонені предмети.

Іншою безпрецедентною дірою чинного законодавства є абсолютна юридична неможливість переглянути справу засудженого до довічного ув’язнення. Така можливість, хоч і надмірно ускладнена, існувала ще кілька років тому, але після судової реформи 2010 року Верховний суд був позбавлений такої можливості. «Ми знаємо більше 20 історій, коли відбувають довічне ув’язнення за сумнівними судовими вироками, — заявляє Андрій Діденко. — Фактично, всі ці люди були позбавлені права на апеляцію. Існує системне порушення прав людини цієї категорії».

Особливо абсурдним такий стан справ виглядає після впровадження нових стандартів доведення правопорушень. За ними людина може у будь-який момент відмовитися від своїх попередніх свідчень, не пояснюючи причини, і суд не має права брати їх до уваги. Але що робити з людьми, які раніше були засуджені до довічного ув’язнення виключно на основі власного зізнання, “виботого” правоохоронцями за допомогою катувань, від якого обвинувачені відмовилися під час суду?

Найгучнішим прикладом такої справи може бути історія так званого «Пологівського маніяка» Сергія Ткача — колишнього співробітника правоохоронних органів, що вчинив близько 100 вбивств. За його злочини було несправедливо засуджено 7 людей, один з яких наклав на себе руки ще у в’язниці, інший — доживав останні дні через відкриту форму туберкульозу, отриману у в’язниці, а ще одного звільнили лише після потужної медіакампанії.

Законопроект, який міг би змінити таку ситуацію та дозволити переглядати справи засуджених на довічне ув’язнення, вже давно перебуває у парламенті, розповідає Андрій Діденко. І вже пройшло більше року, відколи цей закон був прийнятий у першому читанні. Але, на думку правозахисника, через потужне суддівсько-прокурорське лобі депутати відмовили закону в підтримці, і тепер на кожній сесії він щоразу отримує такий номер, що просто не доходить до парламентської зали.

Питання перегляду рішень суду особливо важливе ще й з огляду на сильний обвинувальний ухил українського правосуддя. «Наразі в Україні виправдальні вироки виносять лише у 2% справ, а раніше цей показник був ще жахливішим. У 2003 році кількість виправдальних вироків становила 0,2%, а у 2015 — трохи менше 1%. Для порівняння, у країнах західної Європи йдеться про 20, 30 чи 40%. І це не питання гуманності суддів. Докази часто вважають недостатніми, аби визнати людину винною, — пояснює Максим Буткевич. — Можна уявити собі, скільки людей, що зараз відбувають покарання у місцях позбавлення волі, можуть бути невинними в інкримінованих їм злочинах».

Значну кількість порушень прав людини у колоніях можна подолати, якщо грамотно підійти до роботи з персоналом, вважають правозахисники. Але пенітенціарна система традиційно відчуває голод кадрів. Працювати за невисоку зарплату на непрестижній роботі погоджується мало хто. «Він якщо до мене прийшов, то я його беру, бо не знаю, чи прийде другий», — переповідає слова начальника однієї з колоній Олександр Федорук. Тому питання навчання і професійної підготовки персоналу, а також забезпечення їхніх матеріальних потреб стоїть одним із перших.

Вже існує новий Етичний кодекс працівників пенітенціарної системи, розроблений спільно з експертами Ради Європи. Але, тих, хто протягом 20 років займався катуваннями та систематично порушував права ув’язнених, треба усувати, вважає Андрій Діденко. «Наприклад, начальниця Чорноморської жіночої виправної колонії пропрацювала до того 20 років на виробництві. Її навчили працювати так, щоб витискати всі соки. Дівчата в колонії отримували 1 грн. 85 коп. за місяць, тоді як працювали іноді по 18 годин на добу. І вона вірить, що робить правильні речі».

Вже згаданою проблемою є різко негативне ставлення суспільства до людей, що відбули термін у місцях позбавлення волі. Наявність відмітки про кримінальну судимість впливає на можливість знайти місце проживання, працевлаштування, призводить до суспільного осуду тощо. Навіть законодавчо людина, що недавно звільнилася, певний час уражена в правах. Такого ставлення, вважає Максим Буткевич, треба позбуватися. І тут ідеться не про зміну ставлення з негативного на позитивне. Засуджених варто сприймати як особистостей із власними біографіями. Особливо враховуючи те, що тавро судимості однаково отримує і людина, що вчинила вбивство, і людина, яку взяли «за траву».

За статистикою пенітенціарної служби, найбільшою групою в’язнів є засуджені за злочини проти власності (передовсім дрібні і середні крадіжки, розбій). Відчутною є і група засуджених за тяжкі тілесні ушкодження чи вбивства. Але однією з найбільших груп завжди будуть люди, правопорушення яких пов’язані з незаконним обігом наркотичних речовин. Ці люди отримують реальні терміни ув’язнення і тавро злочинця за злочин без жертви, який має зовсім не довгу історію і, скоріше за все, з часом перестане існувати. При цьому близько 74% усіх обвинувальних вироків винесені по 309 статті ККУ, що передбачає покарання за зберігання невеликої кількості речовини без мети збуту. Тому питання реформування пенітенціарної системи та декриміналізації легких наркотичних речовин, на думку Максима Буткевича, тісно пов’язані.

Але де знайти цей баланс між гуманізмом і покаранням за вчинене правопорушення? За переконанням учасників дискусії, каральна функція пенітенціарної системи має бути її найменш значимою частиною, поступаючись місцем ресоціалізації та соціальній адаптації. Адже, попри стійке переконання суспільства, більшість тяжких злочинів, таких як убивство, стається не через детально продуманий план, а під час сварок на побутовому ґрунті. І завдання системи — не виховати нового злочинця, як це відбувається наразі, а допомогти знову інтегруватися в суспільство. Почати життя заново.

Та навіть коли ми говоримо про тяжкі, сплановані злочини, суспільство має визначитися, які завдання воно ставить перед виправною системою. В одних країнах, таких як Норвегія, система справді орієнтована на ресоціалізацію. Звісно, приклад Брейвіка — людини, що цілеспрямовано вбила десятки незнайомих їй людей і отримала за це 15 років перебування у комфортній камері — викликає у наших співгромадян шок. Але ця система дає найменший відсоток рецидиву кримінальних злочинів, вважає Максим Буткевич. В інших країнах, таких як Америка, де збережена смертна кара, а терміни ув’язнення можуть досягати сотень років за рахунок арифметичного додавання одного до іншого, система показує надзвичайно високий рівень рецидиву та високу організацію кримінальної субкультури. «Навіщо така система державі — в принципі, можна зрозуміти, — каже Буткевич. — Але варто зрозуміти, навіщо вона суспільству. Моя особиста думка — що система “око за око, зуб за зуб”, “убив — і будеш убитий”, навіть якщо відкласти в бік етичні міркування та емоції, з точки зору суспільного блага не ефективна».

Матеріали за темою: