Продовжуємо серію публікацій, присвячену міжнародному моніторингу діяльності поліції від Асоціації УМДПЛ. Цього разу мова буде йти про пригоди Михайла Каменєва (ВМГО «ФРІ») та Євгена Крапивіна (Асоціація УМДПЛ) в Івано-Франківську, відділення якого вони вирішили відвідати під час робочої поїздки в місто. Отже, далі мова піде від першого обличчя.

21 лютого ми вирішили відвідати Дільничний пункт міліції №009 УМВС України в Івано-Франківській області – невеличку кімнату в самому центрі міста, вхід до якої знайти досить складно. Візит був розрахований хвилин на п’ять, але затягнувся більше ніж на годину – так довго довелось дискутувати з працівниками міліції на тему власних прав та їхніх обов’язків. Цю історію можна назвати типовою, адже вона яскраво змальовує як один за одним керівництво по ієрархії приходить розмовляти з активістами в одному відділенні міліції. Працівники міліції спочатку показують свою некомпетентність і довго заперечують наше посилання на чинне законодавство, а потім самі звинувачують нас у тому що ми забрали їхній робочий час. І важливою ознакою цієї типової ситуації є те, що один з керівників в результаті приносить вибачення за своїх підлеглих називаючи їх недосвідченими та «зеленими» і в свою чергу обіцяє з ними провести бесіду. Під час моніторингу це поширене явище. Отже, змалювавши типову для нашого моніторингу і наших активістів ситуацію перейдемо до конкретних подій.

Громадянин України – ніхто.

Мета відвідування проста: подивитись як живе те чи інше відділення міліції. Як там приймають відвідувачів, хто там працює, чи є книга скарг і пропозицій і т.д. Такі от звичайні питання, які цікавлять багатьох людей і самих працівників міліції, адже умови роботи не завжди «людські». Ось наприклад в цьому пункті не має туалету – працівники чесно зізнаються в тому, що бігають в кафе через дорогу. Окрім цього вони мерзнуть, адже в них не має опалення і їх рятує лише обігрівач який вони принесли з дому, а от міське УМВС про це все знає і тільки обіцяє колись вирішити проблему. Так, відповідні рекомендації громадськості слід надати даному управлінню, але наша історія не про це.

На момент нашого візиту в приміщення знаходився лише один працівник міліції і його одразу почало дратувати те, що ми вирішили залишатись анонімними. Так, він представився і чемно попрохав наші документи – але знайомитись ми з ним не мали бажання. Отож ми громадяни України, а він працівник міліції – для нас цього досить. Тільки от ця інформація, з його слів, нічого йому не говорить. Звідси логічний висновок: а щось зміниться від того, що буде відоме моє прізвище? Можливо. Можливо він зможе запам’ятати і в разі того, що ми провокатори з партії ВО «Свобода» (а про це вони заявляли неодноразово) після провокації будуть знати, кого шукати. От тільки проблема: провокатори навряд чи будуть показувати свої документи в таких випадках.

Виникає неприємне враження, що працівник міліції не може спілкуватись з особою, доки не дізнається її прізвища. Це нагадує якісь закриті установи, де твоє прізвище чи номер це все, що тебе характеризує. А те що ти людина – це вже потім. А як щодо працівників міліції які не представляються? То давайте ще раз наголосимо на тому, що працівники міліції мають носити бейджи чи номерні жетони, як в Росії. Ідентифікація вона потрібна – адже працівник міліції при виконанні та цивільна особа це різні речі.

Їх набігло майже 10ть – по ієрархії (з стрічки Євгена в Twitter).

Зробивши пару фотографій у відділені почалась нова дискусія відносно фотозйомки в режимному об’єкті. Слід зазначити: вестибюлі режимного об’єкту, в якому передбачений вільний доступ громадян. Про це писали вже багато. От наприклад в Оболонському РУ ГУМВС України в м. Києві взагалі ніяк не реагують на фото і відеозйомку – жодного слова, люди готові до зйомки і їм нічого соромитись, бо саме так вони працюють. Але наші аргументи здались працівнику міліції досить значними, його більше дратувала наша анонімність. Звісно, терпець у нього увірвався і він вийшов зателефонувати своєму керівництву, чи то розуміючи свою некомпетентність чи то за відсутністю цього самого терпіння. А ми підкреслимо, що він це зробив залишивши приміщення без нагляду. То якби він нас і підозрював як провокаторів, він би цього, мабуть, не зробив. Чи вийшов би? Думаю, що ні.

Ще трохи часу і прибули три працівника міліції. З ними була та сама розмова. Потім ще і ще. Загалом їх зібралось восьмеро міліціонерів і одна людина в штатському – розмова переважно йшла з начальником служби дільничних інспекторів УМВС України в Івано-Франківській Полив’яним Ігорем. Це справжній софіст (в суч. значенні цієї дефініції), він до нас і з того боку, і з цього, і все його муляло питання «Хто ми будемо?». Такі от проблеми в нашої міліції, громадянин України то одне, а якщо ви маєте якесь зрозуміле для нього ім’я чи належите до зрозумілої для нього структури чи організації – то інше. Так до вас одне ставлення, а так інше, особливе.

Коли ми і йому набридли, він викликав наряд міліції, який успішно прибув для нашого затримання. Затримання у зв’язку з чим? Півгодини ми чули лише одну відповідь: «Для встановлення особи». А на якій підставі? «Для встановлення особи». Я довго пояснював різницю між питаннями чому і для чого – але працівникам франківської міліції не вдалось це зрозуміти.

До роботи треба підходити відповідально.

В нас не було змоги поговорити з Михайлом, ми по черзі вели дискусії з міліціонерами максимально ввічливо для того, щоб не підтверджувати їхні підозри в тому, що ми якісь провокатори. Тут ще важливо сказати, що Михайло мав при собі дорожню сумку, яка викликала багато запитань. От тільки ми не можемо підозрювати кожну людину з сумкою – щоб пояснити це міліції, ми пару місяців тому проводили цілу кампанію моніторингу транспортної міліції, ознайомитись з результатами якої можна тут. Інколи нам вдавалося мовити один одному пару слів, але в оточені купи працівників міліції в невеликій кімнаті конфіденційної розмови не було. Нам стало зрозуміло, що безпідставне затримання нам зараз не доречне, у зв’язку з тим що через півтори години маємо відбувати потягом до Києва. А там робота, там зустрічі і плани, які заплановані раніше ніж нас вирішили безпідставно затримати працівники міліції.

Ми погодились на їхні вимоги – документи однієї людини були пред’явлені, а фотографії видалені. На якій підставі? Цього нам ніхто не пояснив. По даному факту вже написана скарга і направлена до УМВС України в Івано-Франківській області.

Типові порушення і відсутність практики.

Більшість працівників міліції болісно реагують на те, що до них можуть просто завітати громадяни України, або до них може просто підійти людина чи втрутитись у їхній конфлікт з іншою людиною. Стаття 3 Закону України «Про міліцію» чітко вказує те, що діяльність міліції є гласною – себто публічною. І приймаючи присягу, стаючи атестованим працівником міліції вони погоджуються з тим і мають бути готові до її виконання.

Ми розуміємо тоталітарне минуле нашого народу, ми розуміємо історію такої специфічної структури як міліція і ми розуміємо те, що працівникам міліції доводиться спілкуватись переважно з злочинцями або потерпілими, але ми не розуміємо чому міліція не готова до діалогу з громадськістю.

Світ змінився і люди хочуть і можуть цікавитись роботою міліції, розмовляти з ними відносно їхньої роботи, цікавитись відділеннями чи патрульними на вулиці, можуть вносити свої рекомендації і фотографувати працівників міліція для особистих цілей – це повідомлення, яке десь губиться в ЗМІ та мережі інтернет і так не доходить до працівників міліції. До Міністра вже дійшло, до керівництва теж, а от до рядового працівника міліції – ні. Однією з цілей нашої кампанії є донесення цього повідомлення і роботі з цими рядовими працівниками міліції.