Вхід до ТВМ-1 Дніпровського РУ вдалося знайти не одразу. Але зробивши майже повне коло поз високий зелений паркан, ми знайшли єдиний цивільний варіант: металеві двері з кодовим замком. Натиснувши декілька разів на кнопку дзвінка, що була поруч, і переконавшись, що вона тут – як елемент декорації, ми почали підбирати код. Безвідмовний варіант «49» спрацював і цього разу.
        На ґанку нас зустрів старший сержант і люб’язно повідомив, що вестибюлю з інформацією про години та дні прийому тут немає і це не головний вхід. А заходити потрібно з іншого боку: «Обійдіть, а там запитаєте».
     Довелося ще раз обходити відділок, щоб пересвідчитися, що нас тримають за дурнів. Якщо десь і був інший вхід, то його замурували або замаскували відповідно до найкращих традицій партизанської війни.
      Застосувавши раніше підібрану комбінацію, знову заходимо в чергову частину. Сержант дивним чином перетворився на капітана. Він уважно вислуховує, показує, де знаходяться стенди з інформацією, і запитує, чим може допомогти. Ми тільки-но спробували знайти вмикач, щоб освітити суворі сутінки міліцейського вестибюлю, натомість як листок перед травою з’явився майор.
       «Хто такі, чому прийшли?». Помітивши відеокамеру, яка його знімає, майор схопив за руку оператора і спробував виштовхнути його за двері. Ну і не дивно. Алькаїда має довгі руки. А що, як ми терористи, а в відеокамері – вибухівка?!
         Довідку, що ми не терористи, показувати не стали, але камеру вимкнули та попросили майора представитись і показати службове посвідчення. Це заклинання вищої школи магії, як і слід було очікувати, телепортувало безіменного майора в невідомому напрямку. А ми, залишивши в цнотливо чистій книзі «Скарг та пропозицій» побажання про встановлення пандусів та ремонт дзвінка, чемно попрощались і завершили моніторинг