НАРИС

Мати справу з дітьми – не так легко, як здається на перший погляд. Але і не так важко, як здається на погляд другий. Якщо тільки ці діти – не кишенькові злодії, наркомани, проститутки і гвалтівники. А Анатолій Миколайович справу мав саме з такими дітьми. Ні, з його сім’єю було все гаразд. Точніше, її в нього взагалі не було. У свої 37 Анатолій Миколайович був холостяком. Холостий начальник кримінальної міліції у справах дітей. Свою професію він називав благородною. Особливо, при журналістах. Міг годинами розповідати, яку місію виконує їх відділ. Як міліціянти приходять у школи на уроки, відкривають учням очі на реальність і вчать їх букви закону. Мовчав лише про дитячі очі, які бачив у міських інтернатах та притулках. Ні, вони йому не снилися. Вони просто з’являлися, коли він проголошував пафосні промови на телебаченні, коли говорив по телефону чи займався коханням. «Виродки малолітні», – бурмотів тоді про себе начальник кримінальної міліції у справах дітей. От і нещодавно наївна журналістка нав’язливо допитувала: «А чи бувають вдячні неповнолітні за те, що ви рятуєте їх від хибної дороги?» «Бувають, як тут не бути», – впевнено відповідав Анатолій Миколайович і по привичці оцінював, скільки років дівчині, коли приблизно вона почала жити статевим життям і чи не вживає вона наркотики. «При нашій роботі мало бути міліціянтом, треба бути ще й психологом», – пафосно додав він до свого інтерв’ю. Це ж лише психолог додумається до того, що заставить тринадцятирічну дитину зізнатися у злочині, пообіцявши їй за це мобільний телефон. Навіть, якщо ця дитина цей злочин не чинила. Та план є план. І жити за щось треба. Отримувати винагороди, просуватися по службовій драбині і врешті – наводити порядок у цій країні. Лише психолог після дитячого зізнання на запитання: «А як же телефон?», вдарить по обличчі і крикне: «Який телефон? Тобі на зону пора!». «Виродки, не інакше», – думав Анатолій Миколайович. Найважчими були справи із крадіжками. Неповнолітні цупили все, що неправильно лежало. І все, що лежало правильно. Найчастіше попадалися діти з інтернатів. Їм, бачте, їди не вистачає. Хліб вони тягають з крамниць. У 12 років важко заробити на повноцінний обід власними руками. Чи розумом, як робить це він, Анатолій Миколайович, майор міліції. Вкрасти документ зі стола конкурента. Чи пагони у людини, якій вони незаслужено діталися. Це ще можна зрозуміти. Але красти хліб, бо тобі хочеться їсти… – такий варіант не вкладався в голові стомленого від катання на джипі Анатолія Миколайовича. А ввечері по телевізору покажуть сюжет з ним в головній ролі. «Міліція береже наших дітей». «Зелена кімната, де підлітки почуваються комфортно не тільки фізично, а й психологічно». «Вдячні дитячі очі – ось найкраща подяка для правоохоронців». Від таких слів у матері зявляться сльози гордості за сина, у чисельних коханок – нові амбіції на впливового кавалера, у начальства – думки про можливу премію у знак подяки за професійну службу. Щастя, що ті діти, з якими Анатолію Миколайовичу доводилося мати справу, не дивляться новин. Бо очі у них навряд чи вдячні. Швидше за все, голодні і сумні. Їх залишають батьки, пиячуть матері, б’ють вихователі у притулках, і їм завжди хочеться їсти. А у дитячій зеленій кімнаті їх називають виродками. Дядько в пагонах дивиться крізь них. Бачить куп’юри, високі посади, голих жінок, та все, що завгодно – лише не їх. А ще у нього немає дітей. І ніколи не буде. Затримані «малолітні виродки» точно знають про це. Як і знають про те, що вони ніколи не стануть міліціянтами. Наводити порядок у цій країні – не для них. Бо за цим порядком завжди стоять голодні очі неповнолітніх злочинців. Краще вже його порушувати, аніж кохатися – і бачити ці очі, виступати на ТБ – і бачити ці очі, і навіть коли дивишся в дзеркало – все одно бачити ці очі. До Анатолія Миколайовича усвідомлення цього прийшло значно пізніше. Інакше він теж ніколи б не став міліціянтом. Майором міліції. Начальником кримінальної міліції у справах дітей.

Світлана Флікян