Хто віддасть свободу в обмін на безпеку, той не матиме ні свободи, ні безпеки. 

Саме ця максима батьків-засновників США спадає на думку, коли мова заходить про системи відеоспостереження на вулицях. Окрім того, згадується метафоричний, але цілком реальний за своїми можливостями Старший Брат із орвелівського “1984”.

На вулицях міст і містечок України дедалі частіше можна побачити змонтовані на стовпах та будівлях відеокамери, кількість яких збільшується день у день. Ще десять років тому їх висіли одиниці, а якість зображення була жахлива. Буквально, за останні роки прогрес дозволив створювати комплексні інтегровані системи з сотнями і тисячами камер, які здатні записувати відео високої якості, зберігати його тижнями, а алгоритми з нейронними мережами можуть на льоту розпізнавати обличчя та номерні знаки автомобілів. Майбутнє з антиутопій стало сьогоденням.

Звісно, такі системи впроваджуються не лише в Україні. Серед інших можна виділити два протилежних полюси в підходах — досвід Китаю та США. У Сан-Франциско (Каліфорнія) нещодавно місцева влада заборонила використання функцій розпізнавання обличчя, за винятком камер, встановлених у стратегічних місцях — на вокзалах, автостанціях, аеропортах. Жителів одного з найбільш ліберальних міст країни і світу хвилюють такі можливості в контексті втручання у приватне життя.

Цілком протилежний приклад у Китаї. Масштаби урядового проєкту “Гостре око” відверто шокують: до 2020 року кількість встановлених камер має сягнути 600 мільйонів, тобто по відеокамері на двох китайців. Оглядачі вже охрестили ці ініціативи цифровим концтабором. Технології дозволяють перетворити величезну країну на масштабний паноптикум — ідеальну тюрму з концепції Джеремі Бентама, де ув’язнені розміщені в камерах по колу і не бачать наглядачів, а останні перебувають у центрі й можуть бачити все. Суть паноптикуму — в неможливості об’єктів нагляду дізнатися, коли всевидяче око спрямоване саме на них, що створює ілюзію постійного спостереження і змушує безперестанку бути ідеальним в’язнем. Такий підхід, однозначно, сприяє колективному “суспільному благу”, але цілком позбавляє індивідуальної свободи.

Дослідження українських комплексних систем відеоспостереження, підготовлене Асоціацією УМДПЛ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, продемонструвало поширеність цих систем і наявність низки істотних системних проблем, які потребують якомога швидшого вирішення.

Наразі в Україні працює понад 19 тисяч відеокамер із різним функціоналом, із яких майже половина — у столиці (за цим показником Київ перебуває на рівні Москви 2017 року, де зараз понад 160 тисяч камер). Найбільші після Києва системи встановлено в Одесі, Дніпрі, Львові та Харкові. Тим часом камери розміщують у себе й невеличкі міста і селища та навіть села.

Місцеві ради регулярно звітують про зростання муніципальних систем відеоспостереження, розширення функціоналу та плани їх подальшого повсюдного поширення. Поліція хвацько використовує можливості новітніх технологій і повідомляє про чималу частку злочинів, розкритих саме завдяки відеокамерам, — показники сягають 30%. На тлі цього оптимістичного пафосу постає занепокоєння: а чи все гаразд із боку законодавства, чи добре захищена інформація, хто має до неї доступ тощо.

Поки що ресурси на створення великих систем відеоспостереження є тільки у місцевих рад, зазвичай у рамках місцевих бюджетних програм під типовою назвою “Безпечне місто”. Ні поліція, ні інші органи правопорядку, ні, тим більше, приватні особи не мають таких фінансових ресурсів. Тож цікавим є створення і функціонування комунальних систем, які дозволяють розкривати злочини та виконують значну превентивну функцію у сфері публічного порядку. Нагромаджені великі дані (big data) стають у пригоді при плануванні транспортних потоків та в містобудуванні.

Як з’ясувалося, жоден закон не містить норм, які дозволяють органам місцевого самоврядування створювати такі системи. Лише в окремих містах затвердили місцеві положення і регламенти для відеоспостереження, основою для підзаконних актів у даному випадку має бути закон. Фактично, всі муніципальні системи відеоспостереження — поза законом, а бюджетні кошти на них витрачені не на законних підставах. У більшості міст правове регулювання систем, зокрема термін зберігання і порядок видачі інформації, ґрунтується на звичаєвому праві, як у стародавні часи. В частині використання новітніх технологій для цілей публічної безпеки Україна демонструє послідовне ігнорування принципу законності: “Зараз зробимо, а потім якось розберемося”.

Усі системи створюються децентралізовано, і органи правопорядку мають чималий клопіт із зоопарком різних підходів. Найдоцільнішим видається передача функцій збереження, обробки і захисту інформації на державний рівень із залишенням камер на балансі місцевого самоврядування. Це забезпечить належний рівень захищеності та можливість оперативного доступу до відеозаписів усіх зацікавлених служб, паралельно із залишенням на розсуд місцевих рад питання місць встановлення камер та їх обслуговування. Вже тепер Нацполіція потроху отримує централізований доступ до найбільших систем, але в доступі зацікавлені також Нацгвардія, СБУ, Управління держохорони, ДСНС та інші служби. Відтак, виходом могла б стати централізація на базі держпідприємства під крилом МВС.

Загрозливою видається майже повна відсутність попереджень про здійснення відеонагляду на вулицях, — у більшості відвіданих під час дослідження міст органи місцевого самоврядування не вважають за потрібне попереджати про це. Лише в окремих містах попередження про відеоспостереження є більш-менш повсюдними, в Києві встановлення табличок лише розпочалось.

У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи “Відеоспостереження в публічних місцях” ще понад 10 років тому зазначалося, що кожен, хто живе або проходить через зону відеоспостереження, має право знати про це й мати доступ до всіх записів зі своїм зображенням, — утім, в Україні ця практика поки що не втілена в жоден законодавчий акт, хоча загальне регулювання Закону “Про захист персональних даних” передбачає інформування про збір даних.

Більше того, в деяких містах практикують використання прихованих мобільних камер відеоспостереження. Звісно, це є ефективним засобом проведення слідчих дій, але не має нічого спільного із законністю та забезпеченням публічного порядку.

Українські громадяни також можуть починати непокоїтися за свої персональні дані, адже, оскільки системи відеоспостереження існують поза законодавчим регулюванням, видача даних із них дуже часто відбувається на власний розсуд адміністраторів систем або міських голів.

У Держслужбі спецзв’язку та захисту інформації наголошують: із нашого законодавства не випливає, що зображення обличчя особи чи номерного знака автомобіля є персональними даними, тому вони не можуть вимагати побудови й атестації комплексних систем захисту інформації систем відеоспостереження. Утім, Одеса та Київ усе ж таки зробили це добровільно, й одеська система вже в серпні була атестована. Тим часом Європейський суд з прав людини в низці рішень звертав увагу, що це саме ті дані, які підлягають охороні, і навіть грізний Загальний регламент захисту даних (GDPR) нам про це говорить. Практику Страсбурзького суду ми мусимо впроваджувати, а GDPR, хоча жодних зобов’язань на Україну не накладає, — для нас лише питання часу, адже Конституція передбачає незворотність євроінтеграції.

Атестація комплексних систем захисту інформації — доволі дорога річ, тож поки що її можуть собі дозволити тільки великі міста, хоча закон вимагає цього від усіх. Персональні дані в системах, натомість, комунальна влада захищає як може, і далеко не завжди це виходить вдало. Показовою є ситуація в одному з обласних центрів, де повний доступ до системи можна отримати за паролем, який входить до десятки найбільш поширених у мережі Інтернет.

Які потенційні ризики халатного ставлення до безпеки інформації? Лише нинішнього року було декілька гучних скандалів, пов’язаних із користувачами київської системи. Так, один з операторів “зливав” за гроші інформацію про пересування першої заступниці директора ДБР Ольги Варченко. Крім того, незаконне стеження велося за одним із контррозвідників на замовлення російської диверсійної групи, яка мала на меті підірвати автомобіль силовика. Пощастило, що в обох випадках вдалося запобігти злочинам. Але це не означає, що інформація про наше пересування не буде продана, як колись продавалися бази даних на книжковому ринку “Петрівка”.

Проблемним питанням є навіть постачальники апаратних і програмних рішень. Якщо російських виробників СБУ майже витіснила з ринку, то підконтрольна китайському уряду компанія Hikvision в Україні домінує. Уряд КНР має контрольний пакет акцій цього найбільшого у світі постачальника рішень у сфері відеонагляду, а сама компанія потрапила до санкційного списку США через потенційну загрозу національній безпеці та безпосередню участь у побудові системи стеження за національними й етнічними меншинами в Китаї. На жаль, СБУ проігнорувала наше прохання зустрітися, щоб обговорити цю чутливу тему.

Є й українські програмні рішення, які активно розвиваються, втім, через свою певну ексклюзивність вони менш поширені та дорожчі в обслуговуванні. Тому місцева влада зазвичай обирає дешевші й простіші в експлуатації варіанти.

Безперечно, комплексні системи відеоспостереження не є абсолютним злом. Вони, як ядерна реакція поділу, можуть бути мирним атомом, а можуть і — основою зброї масового знищення. Що переможе — західний індивідуалізм і верховенство права чи східний порядок і контроль, — залежить від нас.

Михайло Каменєв та Степан Золотар для Дзеркала тижня.