19 кримінальних проваджень за статтею 127 Кримінального кодексу (катування) було відкрито в 2015 році – саме таку цифру ми хочемо нагадати сьогодні, у Міжнародний день підтримки жертв катувань.

Ніщо не виправдовує катування. Європейська Конвенція з прав людини містить лише дві статті, відступ від яких неможливий ні за яких обставин (jus cogens) — заборона катування та заборона рабства або підневільного стану. Навіть право на життя підлягає обмеженню за певних умов.

Офіційна статистика за 2015 рік говорить про те, що 93,7 % розпочатих кримінальних проваджень щодо тортур (не кажучи про рівень латентності, адже тут мова йде лише про зареєстровані випадки) припадали на працівників поліції. Якщо говорити про катування як фізичне насилля, то це дійсно так. Якщо ж говорити про неналежне поводження — то воно існує не тільки в поліції, а й у інших місцях несвободи: пенітенціарних закладах, дитячих будинках-інтернатах, установах, що перебувають у віданні Міністерства оборони тощо.

Катування є проблемою органів правопорядку будь-якої країни. Завдання реформи поліції в Україні полягає, зокрема, і в зменшенні рівня тортур. Проте нова поліція не зробила значних кроків до реформи кримінального блоку – кримінальної поліції з її «відомими» підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, економічною злочинністю, протидії наркозлочинності тощо; слідчих підрозділів; оперативних підрозділів. Середній результат атестації колишніх міліціонерів наразі складає 15 %, що говорить про старі кадри у цих підрозділах. Саме там використовують катування як незаконні методи збирання доказів – переважно «вибивання» зізнання, свідчення на користь досудового слідства або просто профілактичні побої для забезпечення співпраці зі слідством після затримання. Інколи тортури застосовуються без будь-якої мети — лише для самоствердження деяких правоохоронців. На жаль, інколи суспільство виправдовує правоохоронців, говорячи про те, що навантаженість слідства, низька професійність підлеглих, постійна загроза порушення передбачених КПК строків спонукають до подібних дій, бо вони мають справу із злочинцями. Це некоректний підхід.

До того ж, системною проблемою залишається відсутність спеціального суб’єкта катувань у чинній редакції статті 127 Кримінального кодексу — всупереч міжнародно-правовим договорам. А також неправильна кваліфікація катування, що вчиняється працівниками поліції, як «Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, що супроводжуються насильством» (ч. 2 ст. 365 КК). Це говорить про відсутність належної юридичної конструкції для подальшого притягнення поліцейських до відповідальності. Така кваліфікація продовжує практику евфемізації катувань як ганебного явища, що незмінно маємо в поліції. Прикладом такої евфемізації є також корупція, коли мова йде про «особу, яка замішана у корупції», а не про «здирника, шахрая, хабарника, рекетера тощо». Так само ми чуємо, що поліцейський не катував, а просто «перевищив владу або службові повноваження».

Україна має зробити максимально ефективними механізми розслідування катувань, встановлення винних та притягнення їх до відповідальності. Ці механізми в нашій країні відсутні. Прокуратура неефективно розслідує катування, про що говорить та ж неправильна кваліфікація та кількість реальних обвинувальних вироків.

Наразі в Україні має запрацювати Державне бюро розслідувань (ДБР), до підслідності якого відносяться катування, що вчиняються працівниками поліції (ст. 5 ЗУ «Про ДБР»). Значна частина правників та правозахисників покладають великі сподівання на те, що цей орган забезпечить ефективне розслідування, однак процеси його формування викликають занепокоєння. Залишається тільки Європейський суд з прав людини, однак чекати на сатисфакцію необхідно багато років і його рішення часто просто не виконуються, що є системною проблемою для України. Так, у минулому році наша країна програла 14 справ у ЄСПЛ через порушення ст. 3 ЄКПЛ (заборона катувань) (з них щодо поліцейських – 10 справ), а з державного бюджету позивачі отримали понад 150 тис. євро компенсації моральної шкоди та судових витрат. Катування – це також проблема економічного характеру, тобто неефективного використання бюджетних коштів державою.

На наш погляд, превенція катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання є важливою складовою зниження рівня катувань, що вчиняються працівниками поліції. Останні роки набуває розвитку діяльність національного превентивного механізму (НПМ) в Україні, що системно відвідує місця несвободи та фіксує як випадки катувань, так і передумови, що можуть до них призвести. Так, до відання Національної поліції відносяться понад 2 400 місць несвободи, що складає половину від всіх місць такого типу в Україні. Систематичне відвідування дозволяє вивчати системні проблеми, що призводять до катувань, а також — виявляти випадки, фіксувати їх, тим самим знижуючи рівень латентності.

Детальніше див. розділ 3 нашого видання «Права людини в діяльності української поліції – 2015»: http://umdpl.info/police-experts.info/periodicals/hr-2015/