З кожним днем невпинно зростає кількість порушень прав людини в діяльності правоохоронних органів України. Корупція, порушення права на свободу та особисту недоторканість, застосування засобів фізичного впливу, тощо – все це знаходить відображення у діяльності працівників правоохоронних органів, зокрема міліції, що відображено в аналітичних звітах Асоціації УМДПЛ «Права людини в діяльності міліції». Можливо, саме тому правоохоронці понад усе намагаються покрити свою діяльність вуаллю таємності та приховатися від пильного ока громадського активіста чи журналіста. Ця теза підтверджується чисельними випадками неправомірної заборони правоохоронцями фіксувати їх діяльність технічні засоби (проводити публічну фото – аудіо чи відеофіксацію).

Дана проблема стала піковою у 2012 році, коли громадськість ознайомилася з офіційним листом, підписаним начальником УДАІ МВС Володимиром Резніковим, який висловив позицію правоохоронного відомства: “Співробітник державтоінспекції має право заборонити знімати себе на відео під час виконання ним службових обов’язків. Невиконання такої його вимоги кваліфікується як злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, що тягне за собою покарання аж до адміністративного арешту строком до 15 діб”.

Така позиція сколихнула правозахисне середовище, зокрема експерт Асоціації УМДПЛ Володимир Батчаєв висловлював думки з цього приводу: «Цікава теза. Взагалі, згадувати в одному контексті права людини і ДАІ не комільфо – у нашій країні ці поняття давно існують окремо одне від одного. Навіть складається враження, що головною метою діяльності співробітників державтоінспекції є регулярне спростування запевнень міністра внутрішніх справ про неухильне дотримання прав людини в міліції та побудову взаємин з громадськістю на засадах довіри й партнерства. Зрозуміло, що ніхто вже не сподівається на зміну у ставленні “жезлоносців” до водіїв на дорогах, але коли наміри громадян зафіксувати дії інспектора ДАІ на фото, чи відеокамеру прирівнюються до вчинення адміністративного правопорушення – це, погодьтеся, вже явний перебір»[1].

         Здійснення публічної фіксації діяльності представників правоохоронних структур на технічні засоби – це ефективний спосіб громадського контролю, що надає можливість як попередити правопорушення з їх боку, так і, у разі вже здійснення таких порушень, в подальшому довести даний факт у відповідних інстанціях.

         2013 та 2014 роки в Україні ознаменувалися масштабними акціями протесту, у ході яких були масові побиття журналістів та знищення їх професійної техніки. Так, Громадське телебачення повідомляло про 22 випадки побиття українських та іноземних  журналістів у Києві силами спецпідрозділів «Беркут» лише за один день. Пізніше було складено список побитих журналістів, фотокореспондентів та операторів інформагентством ЛІГА.Новости, до якого включено 40 постраждалих осіб. Не всі звернулися до медичних закладів та не було знято офіційно побоїв, і не задокументовано. Журналістів били спецпідрозділи «Беркуту» у сірій камуфляжній формі (хоча захист вулиці Банкової тримали бійці внутрішніх військ, а не «Беркуту»). Журналісти намагалися продовжувати знімати дії «Беркуту», хоча журналісти іноді мали на собі відповідні жовті жилети і вони казали, що вони журналісти, та показували силовикам посвідчення журналіста, їх все одно били кількома ударами кийками та ногами. Ті бійці «Беркуту», що підбігали до лежачих журналістів теж нещадно били до крові по всіх місцях тіла. Ще одним фактом є те, що у всіх журналістів силовики трощили (кийками та ногами) професійне обладнання: фотокамери, спалахи до камер, мобільні телефони, при чому робили це навмисно, організовано та групами. Журналісти стверджують, що вони намагались пояснити, що вони — представники преси, але у відповідь отримували ще більшу агресію[2].

 Також, прикладом заборони відео зйомки  є матеріали  цим посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=b5Ri9MsrA08, де представник ДАІ вмотивував таку заборону своїм побоюванням отримати радіоактивне опромінювання від камери, якою журналісти «Телекритики» його знімали.

Черговим викликом стала ситуація побиття правоохоронцями журналіста Костянтина Реуцького, коли той 29 січня 2015 року повертався із зони АТО. Разом із ним були журналісти Анастасія Станко (hromadske.tv) і Павло Пеньонжек (польське видавництво “Критика Політична”). На посту ДАІ «Пісочин», поблизу Харкова, їх зупинили правоохоронці для перевірки документів. Коли Костянтин дістав з сумки камеру GoPro, силовики, за словами Станко, почали забирати її, заламуючи руки Реуцькому, а потім почали його бити[3].

Наведені вище приклади ілюструють лише вершину айсбергу під назвою «Порушення права збирати і одержувати інформацію про діяльність органів державної влади, їх окремих посадових осіб при виконанні покладених на них обов’язків» в рамках тих прав і свобод, які прямо не обмежені законом. Але вони вказують на системність таких порушень і слугують викликом до громадськості комплексно підійти до вирішення даної проблеми, адже її ігнорування тягне за собою посилення свавілля у діяльності правоохоронних органів України.

І на останок, маю запитати правоохоронців, якщо Ваша діяльність є гласною та  Ви не вчиняєте протиправних дій, тоді чому Ви ховаєтесь?

Злата Швець, Асоціація УМДПЛ

---