Асоціація
УКРАЇНСЬКИХ МОНІТОРІВ ДОТРИМАННЯ
ПРАВ ЛЮДИНИ В ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Захист персональних даних під час висвітлення воєнних дій журналістами

        Як у мирний час так і у період воєнних дій, висвітлення суспільно значимих подій журналістами викликає ряд питань, що стосуються використання персональних даних. Ми спостерігали подібні ситуації у часи пандемії, коли журналістам справедливо зауважували про те, що вони поширювали, наприклад, інформацію про місце проживання людей, у котрих фіксували перші випадки захворювання. Так само і зараз, коли в Україні та за кордоном увага аудиторій прикута до безпрецедентної ситуації в нашій країні, одним із найбільш впливових інструментів, якими користуються журналісти, є повідомлення про особисті історії українців, що потерпіли від війни. Окрім іншого, спосіб подання інформації про воєнні злочини також впливає на враження, яке вона справляє. Так найбільшу емпатію викликають уособленні історії трагедій реальних людей, а не узагальнена суха інформація про кількість жертв. Саме історії конкретних людей руйнують байдужість, змушують співчувати постраждалим та змушують позбутися пасивності спостерігача і зрештою діяти у відповідь на злочини задля унеможливлення повторення. Однак, такі історії мають бути викладені з максимальною повагою до гідності жертв, перевагу варто надавати прямим інтерв’ю, а не переказу від третьої особи. Саме повага до гідності жертв злочинів вимагає від журналіста докладання додаткових зусиль аби не збільшувати їх страждання.  

З одного боку українське суспільство зацікавлене в своєчасному та якнайширшому поширенні інформації про воєнні злочини росії. Журналістські матеріали є дієвою зброєю в війні, яка активно ведеться і через російські засоби пропаганди. Медіа поширюють фотографії та імена потерпілих, полонених, військових та їх родин, ілюструючи вчинені окупантами злочини. Ми вже стали свідками тектонічних змін на краще в усвідомленні світом справжніх намірів росії у цій війні. Це стало можливим через доступність інформації про воєнні злочини росіян – для прикладу, росії в минулому вдалося ефективно приховати інформацію про штучний голодомор в Україні. Безумовно, захист персональних даних не повинен стояти на заваді свободі вираження чи бути інструментом цензури. Разом з тим журналістам та дописувачам соціальних мереж варто пам’ятати про необхідність поважати право громадян на захист персональних даних, дбати про те, щоб таке поширення не завдало шкоди їх законним інтересам. Варто не забувати, що інформація про військові злочини росії в багатьох випадках є дуже чутливою для жертв та їх близьких. Ключовими орієнтирами у вирішенні такого складного питання є вимоги законодавства та збалансований підхід.  

В першу чергу, звернемося до вимог Закону України «Про захист персональних даних», який у статті 25 передбачає, що обробка персональних даних без застосування положень цього Закону дозволяється, якщо вона здійснюється виключно для журналістських та творчих цілей, за умови забезпечення балансу між правом на повагу до особистого життя та правом на свободу вираження поглядів. 

Численна практика Європейського суду з прав людини відображає ситуації, де суд намагався встановити баланс між цими правами беручи до уваги і внесок журналістського  матеріалу в дискусію, що становить публічний інтерес, і наслідки публікації для особи, персональні дані якої були поширені і умови, за яких було отримано та поширено персональні дані. Для більш глибокого аналізу можна звернути увагу на рішення у справах «Von Hannover v. Germany (№ 2)», «Axel Springer AG v. Germany» та «Couderc and Hachette Filipacchi Associés v. France». Для цілей цього матеріалу зосередимося на більш практичних питаннях. 

В першу чергу, персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Іншими словами, якщо немає прямої вказівки закону щодо відкритості персональних даних (як, наприклад, зазначено у частині 2 статті 5 Закону України «Про захист персональних даних»), журналістові слід запитати згоду особи, про яку він планує поширити інформацію. Особливо важливо спитати такої згоди у випадках, коли йдеться про чутливі персональні дані, наприклад, стан здоров’я. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України суду України №10 від 29 вересня 2016 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» у пункті 6.4 підпункт 7, зазначає, що  «лише дуже серйозні доводи на користь суспільного інтересу в розголошенні інформації можуть переважити можливу шкоду інтересам захисту права на невтручання в особисте життя та захисту персональних даних, коли йдеться про так звані вразливі персональні дані (дані про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також дані, що стосуються здоров’я, статевого життя, біометричних або генетичних даних)».

Законами України до конфіденційної віднесено, наприклад інформацію про національність особи, її освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адресу проживання, дату і місце народження (частина друга статті 11 Закону України “Про інформацію”), інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, яка стала відома особі у зв’язку з виконанням нею професійних або службових обов’язків (стаття 40 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”) та ряд інших категорій інформації.

Проте слід пам’ятати, що при вирішенні питання про дозволені межі поширення персональних даних положення Закону України «Про захист персональних даних» застосовуються з урахуванням норм Закону України «Про доступ до публічної інформації», зокрема у випадках, коли йдеться про персональні дані осіб, котрі отримують державні або комунальні кошти чи майно. Специфіка сьогодення полягає в тому, що суспільство стало більш чутливим щодо інформації про ефективність розпорядження публічними коштами, бо це питання є критичним для виживання нашої держави. Воєнному стану за визначенням притаманне обмеження прав особи на користь більшої централізації влади з метою перемоги над ворогом. Однак на практиці почасти маємо ситуацію, коли право суспільства на правду не отримує належного захисту, як наприклад відмови органів влади від надання публічної інформації та розгляду інформаційних запитів у воєнний час.  

 Значна кількість публічної інформації містить персональні дані, тож варто пам’ятати про наступні важливі моменти:

  1. Ряд категорій інформації не можуть бути обмежені в доступі, невичерпний перелік можна знайти в Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України суду України №10 від 29 вересня 2016 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації», пункти 5.7 та 5.8. Наприклад, законом заборонене обмеження доступу до інформації, переліченої в частині 2 статті 5 Закону України «Про захист персональних даних», частині 5 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та в окремих положеннях інших законів.
  2. Щодо інших категорій інформації – при обмеженні доступу до них слід застосовувати юридичний механізм, передбачений частиною 2 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», так званий «трискладовий тест». Пошук балансу між двома охоронюваними законом інтересами є непростим, пов’язаним в першу чергу з питанням суспільної необхідності такої інформації. Звісно, законодавство не містить чіткого переліку суспільно необхідної інформації, проте визначає категорії такої інформації (Закон України «Про інформацію», частина 2 статті 29). На доповнення, слід врахувати критерії віднесення інформації до суспільно необхідної, викладені в в Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України суду України №10 від 29 вересня 2016 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації», пункт 6.4.
  3. Частина 3 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» забороняє обмежувати доступ до інформації, яка була правомірно поширена раніше. Йдеться про те, що журналіст не може бути притягнутий до відповідальності за поширення інформації, яку розпорядники публічної інформації правомірно поширили раніше (наприклад, оприлюднили на своєму офіційному веб-сайті або надали у відповідь на інформаційний запит). Зазначене підтверджується також положеннями статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».
    Відповідно до цієї статті редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:
  • ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);
  • вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації”, або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України “Про звернення громадян”;
  • вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;
  • вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;
  • в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

 

Тетяна Олексіюк

Поділитися

Інші новини