Російська концепція війни передбачала не тільки стрімке просування військ у глиб України, а й швидку стабілізацію ситуації на взятих під контроль територіях. При цьому суттєвих проблем з місцевими жителями під час проведення так званої «денацифікації» українців не прогнозувалось. На думку кремлівської верхівки, воєнні успіхи росіян мали змусити цивільне населення змиритись з нав’язаними реаліями, адаптуватись до нових обставин і перейти до звичного мирного життя, відмовившись від будь-яких форм підтримки української влади. Проте події перших тижнів повномасштабного вторгнення показали ілюзорність цих сподівань. Влада в Україні контролювала ситуацію і демонструвала впевненість у своїх силах, а українська армія не тільки не зазнала вирішальної поразки, а й вела активні бойові дії та постійно нарощувала свій людський і технічний потенціал. Жителі окупованих регіонів розуміли: «Україна не скорена» і все більш скептично ставились до запевнень російської пропаганди «Росія тут назавжди».

Слід зазначити, що характер окупації у різних областях України мав певні відмінності. Всупереч амбітним планам із захоплення Києва, на півночі російські війська змогли взяти під тимчасовий контроль порівняно невеликі території, їх подальші наступальні дії розвитку не мали, а утримання досягнутих рубежів вимагало надзусиль та призводило до величезних втрат. Зайняті населені пункти, які росіяни використовували для базування особового складу й техніки, перебували поблизу лінії бойового зіткнення і не стали безпечним тилом. За таких умов нелояльність цивільного населення загарбники розглядали як загрозу власній безпеці, у кожному місцевому вони бачили потенційного коригувальника вогню чи пособника диверсантів. Для нейтралізації ризиків, окупанти вдались до «зачисток», які, поряд з фізичним знищенням за найменшої підозри у наданні допомоги українській армії, зводились до повальних затримань чоловіків та їх подальшої ізоляції у спеціально відритих ямах, гаражах, підвалах чи підсобних приміщеннях. Низька температура повітря, відсутність води та їжі, перебування із затуленими очима та зі зв’язаними руками у незручних для тіла позах завдавали затриманим страждань, порівнянних з муками від тортур.

73-річного чоловіка окупанти помістили у яму, викопану в лісі поблизу села Катюжанка Київської області. У ямі площею 9 квадратних метрів і близько 2,5 метрів завглибшки у різний час утримувалось від 8 до 13 мирних жителів.  Руки у затриманих були зв’язані, очі зав’язані, воду та їжу нікому не давали. «У ямі було холодно, ми сиділи на мокрому піску. Вгорі були нетверезі солдати. Через два дні у мене та інших з’явилися пролежні через те, що постійно сиділи на одному місці», – розповів чоловік.

У містечку Борова Харківської області на території бази відпочинку під час окупації розміщувався штаб російських військовослужбовців. У лісі неподалік нього загарбники викопали яму, накрили її зверху гратами та утримували в ній затриманих місцевих жителів. Після звільнення населеного пункту у ямі були знайдені тіла двох чоловіків у цивільному одязі. Вони були скуті один з одним наручниками – лівою рукою до правої ноги. Обидва вбиті пострілами у голову. 

Управління Верховного комісара ООН задокументувало п’ять випадків, коли затриманих утримували протягом кількох днів на відкритому просторі або в лісовій місцевості поблизу місць дислокації російських збройних сил. Людей зв’язували, закривали очі, тримали у ямах і траншеях чи просто змушували лежати на землі. Російські військовослужбовці відбирали у затриманих взуття, щоб не дати їм втекти, що в окремих випадках призводило до обмороження ніг. У двох випадках солдати РФ прив’язували затриманих до дерев і тримали їх у такий спосіб кілька днів. Як розповів один з потерпілих, солдат засунув гранату між його спиною та стовбуром дерева, щоб не дати йому втекти.

Керуючись принципом воєнної доцільності, російські військовослужбовці вдавалися до практики тотального виселення місцевих жителів з домівок та примусового їх розміщення у непристосованих приміщеннях, покидати які заборонялось під страхом страти. «Збройні сили Росії часто використовували неофіційні самостійно облаштовані місця несвободи. Управління Верховного комісара ООН з прав людини задокументувало 72 таких місця, серед яких були будинки, підвали, сараї, гаражі, склади та інші будівлі», – вказано у доповіді Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні від 27.06.2023 року. При цьому російські солдати не обтяжували себе хоча б мінімальною турботою про людей, поміщених у непридатні для проживання умови. 

У селищі Димер Київської області затриманих тримали в компресорній місцевого підприємства. У різний час у приміщенні перебувало від 22 до 43 осіб. На одного ув’язненого припадало менше квадратного метра. Замість туалету затримані користувались бочками. У кімнаті не було вікон, людей тримали зі зв’язаними руками та затуленими очима. Доступ до повітря та світла здійснювався через щілини у дверях. Затримані спали на тонких брудних матрацах на підлозі, притискаючись один до одного, щоб грітися уві сні. Матраців на всіх не вистачало, тому багато хто лежав на бетонній підлозі. Через постійний холод – іноді температура у кімнаті падала до мінусових позначок, спати так було можливо лише кілька годин. Пили брудну воду з бочки. З їжі іноді приносили суп у відрі або кашу, від якої у полонених одного разу сталося масове отруєння, але жодних ліків їм не надали. Було лише кілька ложок на всіх, багатьом доводилося їсти руками.

У селі Козацьке Донецької області загарбники утримували у місцевій школі понад 190 осіб. Затримані спали на партах, не мали їжі, води та медичної допомоги. Один з потерпілих після звільнення повідомив, що був свідком смерті ув’язненого від хвороби. Сам чоловік через умови утримання втратив 12 кілограмів ваги і перебував у стані крайнього виснаження. 

Більше місяця у підвалі дошкільного дитячого закладу у місті Буча Київської області провели 60  місцевих жителів, здебільшого старі люди, які не змогли евакуюватися. Увесь час вони жили, як у тюрмі – під дулами автоматів російських солдатів та за встановленим ними розпорядком. Люди бачили надворі трупи вбитих і боялися, що їх теж розстріляють, адже у будинку поруч росіяни влаштували свій штаб.

 Уособленням безглуздої жорстокості російської армії у ставленні до мирних громадян стали злочинні дії окупантів у селі Ягідне Чернігівської області, відомі як «концтабір Ягідне» або «підвал смерті».

За даними української прокуратури, військовослужбовці РФ, погрожуючи застосуванням вогнепальної зброї, насильно зігнали у підвал місцевої школи та утримували у ньому з 3 по 30 березня 2022 року близько 350 мешканців села, у тому числі 77 дітей, зокрема і 5 немовлят. При цьому солдати усвідомлювали, що приміщення підвалу непридатне для довготривалого перебування у ньому людей через антисанітарію, відсутність вентиляції і доступу свіжого повітря, штучного або природнього освітлення, водопостачання та водовідведення, туалету, засобів приготування їжі, а також місць для сидіння й відпочинку. Через нелюдські умови утримання та заборону виходити з підвалу померло 10 цивільних громадян похилого віку (6 жінок і 4 чоловіків). Одночасно росіяни розмістили у будівлі школи свій військовий штаб, використовуючи мирних громадян у якості живого щита.

Ось як описує своє ув’язнення жінка, яку помістили до підвалу разом з літніми батьками та малолітніми дітьми –  9-річним сином та 11-річною донькою.  

«Ми там всі були, як оселедці у банці. Ноги набрякали, бо не було можливості зручно всістися. Мучила вогкість і дуже висока температура, дихати неможливо. Дітям постелили на підлозі картонки і ковдри. Вони всі обливалися потом, їм не вистачало кисню, деякі непритомніли. Повітря було дуже важке – подекуди люди похилого віку не могли стриматися і випорожнювалися під себе. Вже на другий день у підвалі старі почали божеволіти: роздягалися і кричали. Вони не витримували, втрачали розум і вмирали. Якщо люди вмирали вночі, то лежали з нами до ранку, їх не давали поховати. У школі була кочегарка і потім ми трупи до неї виносили. Вже не пам’ятаю, на який день померла наша бабуся, яку ми притягли у підвал на візку. Їй було 92 роки. У туалет надворі, якщо солдати були у доброму гуморі, випускали у певну годину. Якщо у них був поганий настрій, могли добу взагалі нікого не випускати. Потреби справляли у відра, а потім просили: «Дайте хоча би їх винести». Через раз дозволяли. Солдати іноді нам свої сухпайки кидали.  З посмішкою, як собачкам. А маленькі діти підбігають, забирають. Вони ж діти: що їм дадуть, вони те і візьмуть. А військові все це записують на відео. Іноді дозволяли під конвоєм сходити додому – взяти одяг та продукти. Хто міг, консерви приносив з дому, крупи – у кого що залишилося. Готували порожні супи, щоб хоч дітям та мамам, які годують, дати».

На відміну від північних регіонів України, де загарбники відразу проявили виняткову жорстокість у ставленні до українців, окупація окремих районів Запорізької, Херсонської, а також Харківської, Донецької та Луганської областей розвивалась за іншим сценарієм.  Півдню і Сходу України, які завжди подавалися російськими ідеологами як «частина руського світу», відводилась важлива політична роль – вони мали стати вітриною «визвольної місії Росії». Кремлівській верхівці було вкрай важливо продемонструвати світу схвалення й підтримку окупації місцевим населенням, оскільки це підтверджувало пропагандистські наративи про «захист людей від свавілля київського режиму» і виправдовувало розв’язану Путіним війну.

Однак сподівання на те, що більшість жителів південних та східних областей не сприйматимуть російську владу, як ворожу, і будуть масово ставати на її бік, виявилися помилковими. «Військовослужбовці були впевнені, що на них чекають як на визволителів і зустрінуть з квітами. Вони привезли на центральну площу кілька фур з гуманітаркою, але її ніхто не брав. Лавров ще з великим здивуванням розповідав, що вони тут усім пропонують гроші, медикаменти та продукти, а їх у відповідь ігнорують», – згадує перші дні окупації житель міста Херсон. Несподівано для росіян, цивільне населення Півдня України відповіло на окупацію мирними акціями протесту і всі подальші спроби загарбників заручитися масовою підтримкою жителів значних успіхів не мали: українці не надавали допомоги військовослужбовцям країни-агресора, ухилялись від співпраці зі створеними колабораційними адміністраціями, бойкотували запроваджувані ними ініціативи та нововведення. Замість очікуваного процесу інтеграції місцевих громад у проросійське політичне й культурне середовище, на окупованих землях ширився рух активного спротиву – від патріотичних графіті і листівок до диверсій на транспортних шляхах і замахів на представників «нової влади». Окуповані регіони не стали для російської армії надійним та безпечним тилом. «Цивільне населення у захоплених містах продовжує протестувати проти російського контролю. Спроби підкорити громадян через маніпулювання у ЗМІ, поширення пропаганди та встановлення маріонеткових лідерів поки що провалилися. Росія, ймовірно, відповість на ці невдачі, вдаючись до насильницьких і примусових заходів», – повідомило Міністерство оборони Великобританії з посиланням на дані розвідки через місяць після початку повномасштабного вторгнення.

Для придушення невдоволення українців, Кремль був вимушений відмовитися від концепції «м’якої сили» і застосував типові для авторитарних режимів репресивні технології, раніше випробувані у Росії та Білорусі – масштабні затримання людей та їх ізоляцію у місцях несвободи за найменші прояви незгоди і соціальної активності. Показові арешти повинні були кардинально вплинути на настрої громадян і їх поведінку в окупації, примусивши відмовитись від протестів заради виживання. Водночас суттєве зменшення чисельності проукраїнськи орієнтованого населення мало знизити спроможність місцевих громад до опору, що сприяло встановленню беззастережного панування Росії на окупованих землях. 

Разом з тим утримання під жорстким контролем густонаселених регіонів вимагало наявності значної кількості спеціальних підрозділів, здатних ефективно виконувати не воєнні, а суто жандармські функції.  Проблема відсутності необхідних сил й засобів для встановлення «нового порядку» була вирішена росіянами з урахуванням досвіду нацистів у Другій світовій війні. «Військ, призначених для забезпечення безпеки у завойованих областях, вистачить лише у тому випадку, коли будь-який опір буде зломлений не шляхом юридичного покарання винуватців, а тим, що окупаційна влада вселятиме такий страх, який відіб’є у населення будь-яке бажання чинити опір. Командувачі військами повинні підтримувати безпеку і спокій не за рахунок залучення додаткових охоронних підрозділів, а через запровадження відповідних драконівських заходів», – вказується у директиві верховного командування вермахту щодо поводження з населенням на окупованих територіях (23 липня 1941 року). До аналогічної тактики «умиротворення» через страх вдалося і російське командування. Нестача підрозділів контррозвідки, дізнання і забезпечення режиму окупації компенсувалась масовістю затримань, їх проведенням за відсутністю законодавчих підстав та за спрощеною процедурою. Ізоляції підлягали не лише проукраїнські активісти, а й кожний, хто був запідозрений у нелояльному ставленні до Росії. Необхідністю дотримання процесуальних норм і доведення вини затриманих окупанти не переймались – контроль за законністю їх дій був відсутній, а зізнання завжди можна було отримати за допомогою тортур. Арешти за доносами і складеними зрадниками списками, затримання під час вуличних облав, побудинкових обходів або при спробі виїхати на підконтрольну Україні територію стали повсякденним та повсюдним явищем. «Ви знаєте, я навчилася контролювати свої емоції, щоби на обличчі нічого не було видно. Не можна ні плакати, ні сміятися. Коли плачеш, російські солдати починають питати: «Ти що, нам не рада? Чому не рада, якщо ми тебе звільнили?». А якщо посміхаєшся, то: «Чого це тобі смішно? Може, ти з нас смієшся чи щось знаєш?». В обох випадках можуть відправити кудись «на підвал» для з’ясування причин. Отже, треба ходити, буквально опустивши очі вниз. І страх… Страх постійно з тобою», – згадує життя в окупації жителька міста Херсон. 

Кількість затриманих у рази перевищувала ліміт максимальної наповнюваності ізоляторів тимчасового тримання, слідчих ізоляторів та інших спеціалізованих закладів позбавлення волі. Поміщені до них громадяни були позбавлені можливості задовольнити елементарні людські потреби – отримувати медичну допомогу і повноцінне харчування, мати вільний доступ до питної води, користуватися постільними речами та одягом за сезоном, ходити у туалет, митися і дотримуватися гігієнічних норм, перебувати на свіжому повітрі тощо. Страждання людей від жорстокості на допитах посилювались через нестерпні умови перебування, створені росіянами у місцях несвободи.

 «Було четверо нар без матраців на 8 чоловік, решта спали на голій підлозі. Під голову клали пусту пластмасову пляшку. У мене була картонка, яку дали хлопці. Спочатку годували раз на день, увечері – чай без цукру. На вулицю не виводили за весь час утримання. Туалет був усередині»,- розповів чоловік, який провів 54 дні у Херсонському слідчому ізоляторі. Його затримали за малювання проукраїнських графіті.

Жителя Запорізької області взяли під варту за доносом його знайомого і тримали у місцевому слідчому ізоляторі півроку.  Камера, до якої його помістили, була зовсім маленькою, але в ній перебувало 10 чоловік.  Нари були одні, а рукомийник не працював. З меблів були лише полиці на стіні та невеличкий столик. Використовувались матраци, ковдри, постільна білизна та подушки, які залишилися від тих, хто перебував тут раніше. З розповіді колишнього ув’язненого: «На одних нарах вмощувалось двоє людей «валетом». Інші лягали на підлозі на матрацах. У деяких камерах нічого не було і люди спали просто на бетоні. Це тривало доти, доки їх рідні не принесуть їм необхідні речі. У деяких камерах туалет був відсутній, там використовували пляшки».

Одним з місць, де окупанти тримали та катували мирних жителів, був відділ поліції у місті Балаклія Харківської області. «Коли мене завели у камеру, там уже 6 чоловік сиділи. Сморід, замість туалету стоїть баклажка на п’ять літрів. Місця немає і всього два тапчани.  На них лежало по дві людини, всі інші на підлозі. Я провів там 76 днів, – згадує один з  ув’язнених. – Червень і липень дуже спекотно було, людям постійно погано ставало. Годували кашами. Одна тарілка у спадок передавалася новоприбулим. У туалет виводили з мішком на голові двічі на день – ось і вся прогулянка».

Масштабність репресій призвела до переповненості офіційних установ тримання під вартою і невід’ємною частиною російської каральної системи на окупованих територіях стали незаконні місця ув’язнення. Для ізоляції та «перевиховання» затриманих, загарбники «перепрофілювали» службові приміщення у цивільних будівлях, переважно підвали, де були облаштовані камери і кімнати для допитів. Вираз «потрапити на підвал» став для українців в окупації страшим фразеологізмом, який втілює у собі знущання, біль та муки.  

«У кімнаті були тільки голий бетон, обшарпані стіни, вогкість, холод і два стільці. Замість туалету дали відро. Душу у нас ніякого не було. Годували щодня, але найчастіше простроченими продуктами. Коли я відкривала контейнер із чимось на зразок каші, смерділо страшно. Я схудла на 12 кілограмів. Всі, хто перебуває у неволі, скидають вагу миттєво. З водою ситуація була не краща. Спочатку мені давали півлітра на три дні, а потім стали носити воду з пластівцями іржі з туалету. Нас усіх годували з однієї ложки, а пляшки з-під води були брудні. На десятий день у мене з’явилась ротова інфекція. Дуже сильно набрякло горло, через що я стала задихатися. Після цього мене відпустили», – розповіла про своє ув’язнення у підвалі місцевого інституту жителька міста Херсон, яку затримали за проукраїнські публікації у TikTok. 

14-річного юнака, який зробив фото розбитої військової техніки, десять днів тримали у підвальному приміщенні Херсонського апеляційного суду. Кімната була схожа на душову розміром 10 на 5 метрів. У ній постійно перебувало 12-13 людей. Приміщення було обладнане двома ліжками, двома столами та двома стільцями. За весь час ув’язнення хлопця лише раз вивели на свіже повітря. Перші чотири дні його майже не годували – росіяни приносили їжу лише для двох чоловіків, які сиділи найдовше. Ті ділилися з підлітком, хоча порції були мізерні. «На п’ятий день мені дали дві ложки гречки і дві ложки макаронів. Годували один раз на день»,- згадує юнак.

У селі Біляївка Херсонської області окупанти влаштували «темницю» для цивільних у складському приміщенні місцевої школи. Ось як описує умови тримання 69-річний чоловік, який провів в ув’язненні майже місяць: «Нас було 11 чоловіків. Під стіною стояли дерев’яні нари на три яруси. Ні ковдр, ні подушок не було – люди лягали на підстелений картон. Я спав на підлозі, бо провалювався з нар у проміжок між ними та стіною. Саме приміщення вікон не мало, а світло було постійно вимкнене. Від темряви у мене погіршився зір. Раз на добу, ввечері, нам давали чотири-п’ять ковтків супу. Воду теж давали раз на день або одразу на три дні п’ять літрів на всіх. Але що це для такої кількості людей. Випорожнюватися ходили тут же у відро».

Нестерпні побутові умови окупанти поєднували з встановленням для затриманих надзвичайно жорсткого розпорядку дня та правил поведінки. З розповідей колишніх ув’язнених:

«Спати було заборонено, ми могли лише трохи подрімати, коли солдати уходили приблизно після другої години ночі». 

«На приймання їжі нам відводили 30–40 секунд».

«Якщо у камеру заходив хтось із військовослужбовців, треба було відразу надягати на голову пакет і не знімати його».

«Ставили «на кортани» – це така поза очікування, коли руки необхідно зчепити в замок на потилиці і сидіти навпочіпки, не відриваючи п’яток від підлоги. Сидіти так ми мали годинами. Багато хто не витримував, починав ворушитися чи вставати. За це їх били дубинками чи ногами».

 «Мене і ще 18 чоловіків протягом двох місяців використовували як рабів: змушували з ранку до вечора рити окопи, робити землянки та облаштовувати позиції для кулеметників. Російські солдати самі не хотіли працювати, вони могли затримувати всіх, хто їм не сподобався, та тримати у себе, як безоплатну робочу силу. Все робилося за принципом: «Хочеш жити – працюй».

Управління Верховного комісара ООН з прав людини повідомило про виявлення 161 місця несвободи для розміщення затриманих у зв’язку з війною осіб, 124 з них розташовувались на окупованій території України. «У багатьох місцях тримання під вартою умови були настільки жахливими, що можуть бути прирівняні до тортур або жорстокого поводження», – вказано у доповіді Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні.

«Створені росіянами пункти ізоляції схожі між собою. У них дотримуються однотипного, якщо не ідентичного ставлення до затриманих», – стверджує Вейн Джордаш, голова колективу міжнародних слідчих, які співпрацюють з Офісом генерального прокурора України. – Те, що ми спостерігаємо на звільнених від окупації територіях – це мікрокосм загального злочинного плану того, що чекало на решту України. Що жахає так само, як тортури – це думка про те, що могло статися, якби Росії вдалося захопити ще більші території України».

Асоціація УМДПЛ

****************************************************************************

Матеріал підготовлений експертами Асоціації УМДПЛ у рамках проєкту «Документування воєнних злочинів, скоєних Російською Федерацією» (здійснюється за фінансової підтримки NED).

Нагадуємо, що Асоціація УМДПЛ  проводить роботу зі створення «Чорного реєстру страт, катувань та випадків жорстокого поводження з цивільним населенням на тимчасово окупованих з 24.02.2022 територіях». Докладніше за посиланням.

Цикл «Російська армія: приречені на жорстокість»:

І-й розділ «Цілі війни» читати за посиланням.

2-й розділ «Ідеологія війни» читати за посиланням.

3-й розділ «Дисципліна» читати за посиланням.

4-й розділ ««Народна міліція» ОРДЛО та добровольчі батальйони» читати за https://umdpl.info/wp-admin/profile.phpпосиланням.

5-й розділ «ПВК та бойові групи екстремістів» читати за посиланням.

6-й розділ «Силовики та мобілізовані» читати за посиланням.

7-й розділ «Як пропаганда і російське суспільство спонукали свою армію до жорстокості» читати за посиланням №1 та посиланням №2.

8-й розділ «Позасудові страти» читати за посиланням.

9-й розділ «Сексуальне насильство» читати за посиланням.

10-й розділ «Катування» читати за посиланням.