NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня” №26 (8 липня – 14 липня).

Реформа поліції в Україні — значний крок до створення органів правопорядку європейського зразка. 

Поліція повинна надавати спеціальні послуги населенню. І при цьому не орієнтуватися у своїй діяльності на збереження політичної влади або контроль над приватним життям громадян, як це було раніше, а неухильно дотримуватися прав і свобод людини.

Однією з найскладніших ланок у реформі поліції є кримінальний блок — органи досудового розслідування (слідчі) і кримінальна поліція (оперативна служба, карний розшук, кримінальна розвідка). По-перше, з огляду на важливість і складність покладених на них завдань, а саме — превенція та протидія злочинності. По-друге, з огляду на наявність інших гравців на цьому полі — прокуратури і суду, з якими вони взаємодіють у своїй повсякденній роботі. Без реформи прокуратури складно говорити про процесуальну незалежність слідчого, а без реформи судової системи — про судовий контроль за дотриманням прав і свобод людини в кримінальному провадженні.

Поліція є одним з небагатьох органів державної влади, яка в мирний час має право на легітимне насильство, а тому порушення прав і свобод людини з її боку часто мають характер фізичного насильства. З огляду на системність таких порушень саме в кримінальному блоці поліції, необхідно мати найдосконалішу систему запобіжників від них. Основний негатив, який підривав авторитет колишньої міліції, полягає якраз у специфіці діяльності підрозділів кримінального блоку.

Адже за катування, інші форми незаконного насильства, за фальсифікацію доказів, тиск на бізнес та інші форми незаконної діяльності, за побутову корупцію, закриття кримінальних проваджень відповідальними є саме слідчо-оперативні підрозділи. Всі перелічені проблеми притаманні поліцейській системі і нині. Річ у тому, що інституційних змін у роботі слідчо-оперативних підрозділів не відбулося, кадри там працюють старі, бо за результатами атестації було звільнено всього 7,7% поліцейських.

Досудове розслідування злочинів, яке здійснюється поліцією, — неефективне. Про це говорять не тільки експерти і науковці, а й пересічні громадяни. Рівень відчуття себе населенням у безпеці знижується. В Україні щороку реєструється приблизно 550–600 тис. кримінальних проваджень, при цьому до суду спрямовується приблизно 130–160 тис. Тобто лише третина злочинів розкривається (для насильницьких злочинів цей відсоток становить 40–45%). З них 95% розслідується поліцією. Насамперед це крадіжки, пограбування, умисні легкі тілесні ушкодження тощо. Такі результати породжують сумніви в реальній відповідальності за злочинні діяння в Україні. Нерозкриті справи просто закривають за строком давності, тобто “списують”.

Continue reading “Реформа кримінального блоку поліції: проблеми і перспективи (Дзеркало тижня, №26)” →

NB: Статтю опубліковано у №19, травень 2017 видання “ЮРИСТ&ЗАКОН”.

Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції – одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу проголошується їх відсутність та неможливість практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов не виправдовують обвинувачених.

У цій публікації ми вирішили надати свою відповідь на ці питання та поглянути на виправдувальний вирок і можливість його постановлення з погляду правозастосовника – описавши інституційний (організаційний) фактор їх діяльності.

Справді в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1 %:

– у 2014 році – 0,73 % (997 із 135800 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2015 році – 0,78 % (803 з 103600 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2016 році – 0,94 % (905 із 96000 справ, у яких було постановлено вирок).

Така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками їхньої роботи.

На перший погляд пересічному громадянинові незрозуміло, чому в Україні не виправдовують обвинувачених, адже законодавство передбачає такий механізм. Насамперед це стверджує презумпція невинуватості: жодна особа не є винуватою у вчиненні злочину до постановлення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили. Водночас кримінальний процес у теорії видається простим: прокурор керує розслідуванням і разом із слідчим збирає докази, які підтверджують вину особи або виправдовують її. Далі складають обвинувальний акт і направляють до суду, який і має вирішити, винна людина чи ні, з наступним її засудженням або виправданням. Continue reading “Євген Крапивін: Практичний погляд на відсутність виправдувальних вироків в Україні (ЮРИСТ&ЗАКОН, №19, травень 2017)” →

NB: Стаття опублікована в блозі у виданні Delo.ua 19 травня 2017 року.

Вчора в парламенті прийняли рішення про скасування “Закону Савченко”. Це сталось внаслідок результативного голосування одразу за основу і в цілому з однією технічною поправкою з голосу за законопроект Антона Яценка від 12.12.2016 № 5534 “Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення)”. Як це відбувалось і що це означає розповів правозахисник Михайло Каменєв.

Ініціатор законодавчої ініціативи — хто він?

Не так часто в українському парламенті приймаються закони, авторство яких належить колишнім регіоналам, особливо коли це стосується резонансних тем.

Хто ж такий Антон Яценко? Зараз він входить до депутатської групи “Відродження” — одного з осередків колишніх регіоналів у парламенті. У попередньому скликанні Яценко входив до фракції Партії Регіонів і запам’ятався тим, що голосував за “диктаторські закони” 16 січня 2014 року. За час депутатства він декілька разів був спійманий активістами на неперсональному голосуванні, одного разу — одразу за двох своїх колег.

Порушення закону під час внесення, розгляду та прийняття законопроекту

З технічної сторони прийняття законопроекту Яценка супроводжувалось низкою порушень регламенту. Першим стало порушення вимог ч. 2 ст. 100 Регламенту Верховної Ради України з боку Апарату Верховної Ради України. Законопроект був зареєстрований у той час, коли на розгляді парламенту вже знаходились щонайменше 4 законопроекти на цю ж тему.

Всі ці законопроекти: № 5259, №5259-1, №5259‑2, №5327, №5534 — присвячені зміні “Закону Савченко”, тобто вносять зміни до ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України. Законопроекти № 5259-1 і №5259-2 були відхилені депутатами та зняті з розгляду за результатами першого читання. Законопроект № 5259 (урядовий) успішно пройшов перше читання, але під час розгляду в другому читанні 13 квітня цього року не знайшов підтримки і також був відхилений та знятий з розгляду. Це все відбулось під час нинішньої шостої сесії Верховної Ради України VIII скликання.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 Регламенту Верховної Ради України відхилений Верховною Радою законопроект або законопроект, що повторює його за суттю, не може бути внесений на поточній та наступній за нею позачерговій сесіях Верховної Ради відповідного скликання.

Здавалося б, парламентарі мали забути про “Закон Савченко” до вересня цього року, але сталось інакше. Continue reading “Михайло Каменєв: Скасування “Закону Савченко”: Як це було і що робити далі” →