NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня. Україна” №15 (22 квітня – 27 квітня).

В Україні ухвалено багато документів, які поліпшують рівень захисту прав людини і розвивають відповідні положення Конституції. 

Це і закони про доступ до публічної інформації, про безоплатну правову допомогу, про адвокатуру та адвокатську діяльність, про громадські об’єднання, про національний превентивний механізм (дає право громадськості контролювати місця несвободи), а також Кримінальний процесуальний кодекс, який дозволив у цілому привести українську систему кримінального правосуддя у відповідність до європейських стандартів.

Перемога Революції гідності відкрила великі можливості для ще більшого утвердження конституційних прав громадян у їхніх відносинах з державою. Ця позиція підтверджується і після аналізу Національної стратегії у сфері прав людини та Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, затверджених президентом, а також згодом деталізованих урядом планів дій з виконання цих стратегічних документів.

Втім, якщо проаналізувати вал змін до законодавства протягом трьох останніх років, то стане зрозуміло, що влада перетворила зазначені стратегії на “фільчину грамоту” і не надто зважає на вимоги Конституції (особливо на її другий розділ про права і свободи людини).

Хронологія нехтування владою конституційними правами і свободами громадян має такий вигляд.

12 серпня 2014 року — ухвалено три закони “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та в районі проведення антитерористичної операції”, “Про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного затримання в районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад 72 години, “Про внесення доповнень до Закону України “Про міліцію” щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в районі проведення антитерористичної операції”. Вони передбачають, що прокурор під час розслідування злочинів у районі проведення АТО самостійно, без рішення суду, вирішує питання про обшук житла або іншого володіння особи, проведення негласних слідчих дій, а також про взяття особи під варту на строк аж до 30 діб.  Continue reading “Олександр Банчук: Свобода, яку ми втрачаємо (Дзеркало тижня, №15)” →

NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня. Україна” №15 (22 квітня – 27 квітня).

4 квітня у Верховній Раді було зареєстровано черговий законопроект “Про оперативно-розшукову діяльність” (реєст. №6284), який має змінити застарілий закон про ОРД 1992 року, ухвалений за часів, коли Україна не була ні членом Ради Європи, не мала власної Конституції, а про євроінтеграційні прагнення мови і не йшло.

Чинний закон, на думку експертного й наукового середовища, не відповідає ні європейським стандартам негласної діяльності, що здійснюється органами правопорядку, ні модерним актам українського кримінального процесуального законодавства.

Востаннє питання ОРД порушувалось наприкінці 2016 р., коли парламентарії провалили голосування за схожий на №6284 законопроект №4778, який мав ще надовго зберегти життя цього радянського інституту.

ОРД був сформований у середині ХХ ст. в умовах радянської кримінальної юстиції як комплекс негласних дій, закріплених на рівні відомчих інструкцій з відповідним грифом секретності. Втручання у приватне життя людей під час такого негласного спостереження вважалося нормою, а реальні гарантії захисту прав людини не були властиві радянському законодавству. Попри низку трансформацій, інститут ОРД і сьогодні – радянська спадщина. Але тепер він містить не тільки оперативно-розшукові заходи, спрямовані на отримання доказів у межах кримінального провадження, а й норми щодо розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, перевірки при допуску до державної таємниці тощо. Continue reading “Євген Крапивін: Чому Україні не потрібен новий закон про оперативно-розшукову діяльність (Дзеркало тижня, №15)” →