NB: Статтю опубліковано у №19, травень 2017 видання “ЮРИСТ&ЗАКОН”.

Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції – одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу проголошується їх відсутність та неможливість практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов не виправдовують обвинувачених.

У цій публікації ми вирішили надати свою відповідь на ці питання та поглянути на виправдувальний вирок і можливість його постановлення з погляду правозастосовника – описавши інституційний (організаційний) фактор їх діяльності.

Справді в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1 %:

– у 2014 році – 0,73 % (997 із 135800 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2015 році – 0,78 % (803 з 103600 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2016 році – 0,94 % (905 із 96000 справ, у яких було постановлено вирок).

Така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками їхньої роботи.

На перший погляд пересічному громадянинові незрозуміло, чому в Україні не виправдовують обвинувачених, адже законодавство передбачає такий механізм. Насамперед це стверджує презумпція невинуватості: жодна особа не є винуватою у вчиненні злочину до постановлення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили. Водночас кримінальний процес у теорії видається простим: прокурор керує розслідуванням і разом із слідчим збирає докази, які підтверджують вину особи або виправдовують її. Далі складають обвинувальний акт і направляють до суду, який і має вирішити, винна людина чи ні, з наступним її засудженням або виправданням. Continue reading “Євген Крапивін: Практичний погляд на відсутність виправдувальних вироків в Україні (ЮРИСТ&ЗАКОН, №19, травень 2017)” →

NB: Стаття опублікована в блозі у виданні Delo.ua 19 травня 2017 року.

Вчора в парламенті прийняли рішення про скасування “Закону Савченко”. Це сталось внаслідок результативного голосування одразу за основу і в цілому з однією технічною поправкою з голосу за законопроект Антона Яценка від 12.12.2016 № 5534 “Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення)”. Як це відбувалось і що це означає розповів правозахисник Михайло Каменєв.

Ініціатор законодавчої ініціативи — хто він?

Не так часто в українському парламенті приймаються закони, авторство яких належить колишнім регіоналам, особливо коли це стосується резонансних тем.

Хто ж такий Антон Яценко? Зараз він входить до депутатської групи “Відродження” — одного з осередків колишніх регіоналів у парламенті. У попередньому скликанні Яценко входив до фракції Партії Регіонів і запам’ятався тим, що голосував за “диктаторські закони” 16 січня 2014 року. За час депутатства він декілька разів був спійманий активістами на неперсональному голосуванні, одного разу — одразу за двох своїх колег.

Порушення закону під час внесення, розгляду та прийняття законопроекту

З технічної сторони прийняття законопроекту Яценка супроводжувалось низкою порушень регламенту. Першим стало порушення вимог ч. 2 ст. 100 Регламенту Верховної Ради України з боку Апарату Верховної Ради України. Законопроект був зареєстрований у той час, коли на розгляді парламенту вже знаходились щонайменше 4 законопроекти на цю ж тему.

Всі ці законопроекти: № 5259, №5259-1, №5259‑2, №5327, №5534 — присвячені зміні “Закону Савченко”, тобто вносять зміни до ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України. Законопроекти № 5259-1 і №5259-2 були відхилені депутатами та зняті з розгляду за результатами першого читання. Законопроект № 5259 (урядовий) успішно пройшов перше читання, але під час розгляду в другому читанні 13 квітня цього року не знайшов підтримки і також був відхилений та знятий з розгляду. Це все відбулось під час нинішньої шостої сесії Верховної Ради України VIII скликання.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 Регламенту Верховної Ради України відхилений Верховною Радою законопроект або законопроект, що повторює його за суттю, не може бути внесений на поточній та наступній за нею позачерговій сесіях Верховної Ради відповідного скликання.

Здавалося б, парламентарі мали забути про “Закон Савченко” до вересня цього року, але сталось інакше. Continue reading “Михайло Каменєв: Скасування “Закону Савченко”: Як це було і що робити далі” →

NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня. Україна” №15 (22 квітня – 27 квітня).

В Україні ухвалено багато документів, які поліпшують рівень захисту прав людини і розвивають відповідні положення Конституції. 

Це і закони про доступ до публічної інформації, про безоплатну правову допомогу, про адвокатуру та адвокатську діяльність, про громадські об’єднання, про національний превентивний механізм (дає право громадськості контролювати місця несвободи), а також Кримінальний процесуальний кодекс, який дозволив у цілому привести українську систему кримінального правосуддя у відповідність до європейських стандартів.

Перемога Революції гідності відкрила великі можливості для ще більшого утвердження конституційних прав громадян у їхніх відносинах з державою. Ця позиція підтверджується і після аналізу Національної стратегії у сфері прав людини та Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, затверджених президентом, а також згодом деталізованих урядом планів дій з виконання цих стратегічних документів.

Втім, якщо проаналізувати вал змін до законодавства протягом трьох останніх років, то стане зрозуміло, що влада перетворила зазначені стратегії на “фільчину грамоту” і не надто зважає на вимоги Конституції (особливо на її другий розділ про права і свободи людини).

Хронологія нехтування владою конституційними правами і свободами громадян має такий вигляд.

12 серпня 2014 року — ухвалено три закони “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та в районі проведення антитерористичної операції”, “Про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного затримання в районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад 72 години, “Про внесення доповнень до Закону України “Про міліцію” щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в районі проведення антитерористичної операції”. Вони передбачають, що прокурор під час розслідування злочинів у районі проведення АТО самостійно, без рішення суду, вирішує питання про обшук житла або іншого володіння особи, проведення негласних слідчих дій, а також про взяття особи під варту на строк аж до 30 діб.  Continue reading “Олександр Банчук: Свобода, яку ми втрачаємо (Дзеркало тижня, №15)” →

NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня. Україна” №15 (22 квітня – 27 квітня).

4 квітня у Верховній Раді було зареєстровано черговий законопроект “Про оперативно-розшукову діяльність” (реєст. №6284), який має змінити застарілий закон про ОРД 1992 року, ухвалений за часів, коли Україна не була ні членом Ради Європи, не мала власної Конституції, а про євроінтеграційні прагнення мови і не йшло.

Чинний закон, на думку експертного й наукового середовища, не відповідає ні європейським стандартам негласної діяльності, що здійснюється органами правопорядку, ні модерним актам українського кримінального процесуального законодавства.

Востаннє питання ОРД порушувалось наприкінці 2016 р., коли парламентарії провалили голосування за схожий на №6284 законопроект №4778, який мав ще надовго зберегти життя цього радянського інституту.

ОРД був сформований у середині ХХ ст. в умовах радянської кримінальної юстиції як комплекс негласних дій, закріплених на рівні відомчих інструкцій з відповідним грифом секретності. Втручання у приватне життя людей під час такого негласного спостереження вважалося нормою, а реальні гарантії захисту прав людини не були властиві радянському законодавству. Попри низку трансформацій, інститут ОРД і сьогодні – радянська спадщина. Але тепер він містить не тільки оперативно-розшукові заходи, спрямовані на отримання доказів у межах кримінального провадження, а й норми щодо розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, перевірки при допуску до державної таємниці тощо. Continue reading “Євген Крапивін: Чому Україні не потрібен новий закон про оперативно-розшукову діяльність (Дзеркало тижня, №15)” →